Зустріч на кафедрі литовської мови в МУШ Литви у Вільнюсі стала точкою перетину двох культур і початком нових освітніх ініціатив.

«Для мене було честю взяти участь у Міжнародному круглому столі та представити унікальний досвід Міжнародної української школи Литви, — зазначає заступник генерального директора МУШ Литви Олена Кузьменчук. — Такі зустрічі — це не лише можливість поділитися напрацюваннями, а й важливий крок до обміну педагогічними ідеями для розвитку української освіти в європейському просторі. Попереду — нові спільні проєкти, партнерства та укладання угод. Переконана, що об’єднання досвіду допоможе нам зберігати національні традиції та створювати ще більше можливостей для українських дітей».

«Куди б ви не поїхали — ви українці»

Для багатьох українських вчителів, які продовжують працювати з дітьми як в Україні, так і за її межами, школа стала чимось значно більшим, ніж просто місцем здобуття знань. Вона перетворилася на якір ідентичності.

Педагогиня Таміла Новодворська з Києва не приховує емоцій, аналізуючи виклики, з якими стикаються родини біженців. Її слова точно передають тривогу багатьох батьків та вчителів:

«Коли почалась велика війна і наші діти почали масово виїжджати, мене найбільше хвилювало те, що ми їх втрачаємо. Діти йдуть у школи Франції, Польщі, Італії, Німеччини, опиняються серед місцевого населення. Я боялася, що українці просто розчиняться у цій масі. Тому я хочу висловити величезну подяку адміністрації школи за те, що ви організували її в Литві. Наше головне завдання — зберегти українську ідентичність, щоб діти пишалися своїм походженням. На своїх заняттях я щоразу нагадую їм, хто вони і звідки. Вони іноді кажуть: “От поїдемо вчитися чи жити в іншу країну". А я відповідаю: куди б ви не поїхали, яку б мову не вивчили — ваше коріння в Україні. Ви — українці, і це не викреслити».

Як символ зв'язку з рідною землею гостя подарувала школі власну картину «Небо на Чернігівщині», написану під час війни, назвавши її своїм особистим щоденником переживань та надії.

Лицарство як серцевина європейської культури

Представники Всеукраїнської федерації СПАС привезли до Вільнюса не лише методичну літературу, а й цілісну філософію, розроблену спільно з науковцями. Юрій Мельничук, директор Науково-освітнього центру патріотичного виховання молоді Університету «Україна» та генерал-отаман Українського козацтва, пояснює, чому козацька педагогіка сьогодні актуальна як ніколи:

«Там, де наші діти — там Україна. Найголовніше сьогодні — зберегти нашу українську родину. Досвід роботи МУШ матиме продовження в освітньому просторі Європи, це проєкт європейського зразка. Що ж лежить в основі козацької педагогіки? Протягом століть Україна виборювала свою незалежність. Українське козацтво створило дві форми державності: Військо Запорозьке і Гетьманську Україну. Козак-лицар — це була вершина, воїн, на якого рівнялися. Його життя базувалося на трьох святих принципах: готовності загинути за віру, за ближнього свого і за Батьківщину».

Юрій Мельничук наголошує, що фундатор цього напрямку, професор Юрій Руденко, визначив козацьку педагогіку як унікальну освітньо-виховну систему, що увібрала найкращі риси лицарського виховання.

«Подивіться, як сьогодні боронять Україну наші колишні учні, студенти. Вони проявляють саме це лицарство. Тому українське лицарство — це серцевина європейської військової, духовної та освітньої культури», — підкреслює пан Мельничук.

Пирієве козацтво: філософія виживання та єдності

Спас — це не просто вид спорту чи рукопашний бій. За словами першого віце-президента Всеукраїнської федерації СПАС Костянтина Рижова, це світогляд, який допомагає нації виживати в найкритичніших умовах.

«Спас — це гармонійний розвиток. Ми працюємо зі свідомістю, формуючи світогляд на основі козацької філософії. Це передається через пісні, казки, історію. Це те, що рятує тебе в житті, в бою, в повсякденності. Ми прагнемо показати, що козацтво у Середньовіччі створило форми демократичної державності, які сьогодні панують у світі. Концепція Спасу докорінно відрізняється від наративів, які нам століттями нав'язували загарбники, формуючи комплекс меншовартості. Насправді українці — це нація воїнів, яка завжди тримала фронтир».

Костянтин Рижов використав влучну метафору, пояснюючи, як українці зберігають свою ідентичність по всьому світу:

«Кожен козак знає такий звичаєвий термін — "пирієве козацтво". Траву пирій неможливо знищити. Тут її вирубали, а коріння розповсюдилося, і вона виросла в іншому місці. Оце "пирієве козацтво" ми маємо посіяти по всьому світу, об'єднуючи наші спільноти в Канаді, США, Європі через козацький звичай».

Його доповнив Богдан Рижов — вихованець школи СПАС, представник осередку на Кіпрі та сотник Запорозького війська низового. Пояснюючи суть світогляду для сучасного юнацтва, він відповів на запитання про особливу деталь свого вбрання — характерницький значок у вигляді голови вовка зі схрещеними шаблями:

«Світогляд воїна — це відповідальність. Оцей значок є знаком пластунівського куреня у козацькому середовищі. Це відзнака, це не те що нагорода, це саме відзнака носіїв воїнської культури. Вона означає, що людина обрала шлях носія воїнської культури та традиції. Більше того, носити цей знак мають право лише ті, хто брав участь у реальних бойових діях».

Литовська «Егле» та спільне коріння

Зустріч не обмежилася лише українським контекстом. Учителі кафедри литовської мови презентували гостям унікальне місцеве мистецтво — karpiniai (литовську техніку витинанки з паперу). Вчителька Еляна Добровольскєнє створює філігранні паперові картини, надихаючись природою та литовськими народними казками, зокрема легендою про Егле — королеву вужів (Eglė žalčių karalienė).

«У Литві карпіня народжується з любові до природи, — пояснила завкафедрою пані Аушра Янкявічєнє. — У кожній роботі можна побачити природні мотиви. Сьогодні ми презентуємо нашу виставку «Karpinių paslaptys» («Секрет витинанки»). Для нас дуже важливо, щоб діти, які навчаються тут, не лише пам’ятали свою ідентичність, але водночас взаємодіяли і з живою історією та культурою Литви».

Одна з литовських витинанок поїде тепер до України.

А гості на знак вдячності за теплий прийом і допомогу литовського народу в збереженні української освіти, передали представникам МУШ Литви подарунки зі Львова, зазначивши: «Наша держава має древнє європейське коріння, так само як і Литва. Ми маємо право на вільне існування в європейському світі, і зараз ми за це боремося. Дякуємо, що ви нам у цьому допомагаєте».

Від спільних вишколів до чемпіонату Європи

Фіналом круглого столу стало обговорення конкретних кроків для подальшої співпраці між МУШ Литви, Університетом «Україна» та Федерацією СПАС.

Серед ключових домовленостей та пропозицій — інтеграція методик у профільні предмети, проведення спільних таборувань, чемпіонат Європи зі СПАСу у Вільнюсі. МУШ Литви отримала також запрошення долучитися до робочої групи європейських освітніх проєктів та представити свої напрацювання на міжнародному форумі у Німеччині наступного року.

Зустріч завершилася неформальним спілкуванням, спільними фотографіями та підписанням попередніх угод. Слова, що пролунали у Вільнюсі на кафедрі литовської мови, стали найкращим підсумком цього дня: українська школа за кордоном — це не про тимчасовий прихисток. Це заклади освіти, де через навчання, гру, пісню, історію виховується нове покоління європейських українців. Воно здатне прорости і дати життя будь-де, зберігаючи при цьому свою автентичність.

Текст і ФОТОРЕПОРТАЖ:
Олег Головатенко, Олена Головатенко

Привітати майбутніх учнів, їхніх батьків та вчителів з урочистою подією прийшли керівники місцевого самоврядування, активісти української громади, литовські освітяни, волонтери і митці. До Маріямполе приїхала також велелюдна делегація відділення МУШ Литви із Вільнюса, щоб підтримати відкриття нового освітнього осередку.

Свято стало не просто офіційним заходом — воно перетворилося на родинну зустріч двох народів, які спільно допомагають маленьким українцям зберегти рідну мову, історію та майбутнє.

«Коли за мною стоїть вся Литва…»: шлях до відкриття

Відкриття нової школи — це завжди виклик, особливо коли йдеться про освіту за кордоном під час повномасштабної війни. Проте, як зазначають очільники школи, литовська солідарність творить дива.

Керівник нового відділення МУШ Литви в Маріямполе Гедімінас Янкявічюс згадує, як усе починалося:

«Знаєте, коли за мною стоїть вся Литва, яка допомагає Україні, то це коштувало мінімальних зусиль. Я дуже дякую, що до нашої ініціативи долучилося Маріямпольське самоврядування, долучилася сама школа, і так само допомагають усі вчителі. Організаційний процес ми розпочали десь у січні-лютому минулого року, поступово все узгоджували, а оскільки навчальний рік починається у вересні, то планували відкриття саме на осінь. 

Я дуже радий, що нам вдалося відкрити цю школу, адже це передусім  величезна соціальна підтримка дітей. Багато хто з них не відвідують литовські школи, а навчаються в українських онлайн. Завдяки суботній школі всі вони зможуть бути соціально активнішими саме в Маріямпольському краї, матимуть змогу спілкуватися зі своїми співвітчизниками та однолітками з інших міст. Ми створили цю школу для того, щоб учні не забували своє коріння, свої традиції, свою мову. Тож я побажаю, щоб вони залишалися українцями, були разом із нами, литовцями, і щоб ми могли разом творити майбутнє наших країн».

Засновник Міжнародної української школи в Литві Дарюс Матвєкас підкреслює стратегічне значення географічного розширення закладу:

«Це дуже важливо, що ми так розширюємося. Ми вже знаходимося ближче до Польщі. Маріямполе — це крок у бік Європи. Я хочу, щоб наші учні згодом ходили тут у п'ятиденну школу, а не тільки в суботню. І, звісно, щоб залучали своїх друзів, аби Маріямпольська українська школа збільшувалася».

«Це діти-герої»: чому суботня школа важлива для родин біженців

Навчатися шість днів на тиждень (п'ять у литовській школі та один в українській) — для дітей це випробування на міцність та свідомий вибір. Заступниця генерального директора МУШ Литви Олена Кузьменчук розповіла про те, що передувало цьому дню:

«Спочатку була ініціатива від місцевих українців — тимчасово переміщених осіб, які знайшли прихисток тут у Маріямполе. Вони організували спільноту "Порічка" і звернулися до нас з ініціативою щодо відкриття такої школи. Тому що без місцевих жителів це дуже важко зробити у дистанційному форматі. Це був майже рік підготовки... 

Я таких дітей, які навчаються по суботах, називаю героями. Маючи доньку, вже дорослу, і розуміючи навантаження, я вважаю їх справжніми героями. Наші герої є вже і Лентварисі, тепер тут.

Яку винагороду вони здобувають? По-перше, не втрачають зв'язок із Батьківщиною. По-друге, зберігають рідну мову. По-третє, ми як школа у Литві, маючи школу-партнера в Україні (Київський ліцей "Українська європейська школа"), зможемо надати їм документ державного зразка України, що дасть дітям можливість при поверненні додому не мати освітніх втрат і мати доступ до того класу, в якому вони й повинні навчатися».

Президентка української спільноти міста Маріямполе «Порічка» Олександра Васильченко розповіла про перші кроки самоорганізації українців у місті:

«Спільноту ми організували два роки тому. Вона була орієнтована передусім на дітей, адже ми побачили, що втрачаємо це юне покоління, які забуває свої традиції та культуру. Нашим першим великим святом було Різдво, ми організовували вертеп, співали колядки. Після цього почали нарощувати можливості, писати проєкти спільно з литовськими друзями та мерією. Я як мама (син уже закінчив школу, а донька у сьомому класі) розумію, що дітям важко вчитися в литовській школі і паралельно по суботах. Але дуже хочеться  хочеться надолужити втрачене. Я теж та мама, яка хоче, щоб дитина отримала документи українського зразка».

Батьки також діляться мотивацією. Українка Анна, яка привела до школи 7-річну доньку Соломію, зазначає: «Спочатку дітям було незрозуміло, як може бути українська школа в Литві? Ми привели їх, щоб вони не забували свою мову. У Литві вони навчаються литовською, але ж ми українці. В колективі з дітками і викладачами процес вивчення піде швидше, ніж удома». 

Юний Данило Волков прийшов підтримати молодшу сестру: «Це чудова ідея, бо діти живуть за кордоном і мають щось знати про свою рідну країну. Коли живеш тут, то можеш дещо позабувати. Все залежить від того, як говорять удома».

Самі майбутні учениці також розповіли про свої очікування. Восьмирічна Елана Джунджираджа каже: «Тут я почуваюся  просто, бо тут звучить українська. Мені в литовській школі складно». А її подруга Соломія Хижняк, яка переїхала з Ізюма, коротко додає: «Я хочу навчатися в українській школі, бо я в Литві, але хочу бути українкою».

Повернення в професію: українські вчителі знову працюють за фахом

Відкриття школи у Маріямполе стало можливістю знову повернутися до викладання для українських педагогів, які через війну опинилися за кордоном. Для багатьох із них це перший шанс за кілька років працювати за фахом.

Вчителька математики Олександра Богдан не приховує емоцій:

«Ніколи навіть і не думала, що матиму таку нагоду. Перші роки, як сюди приїхали, ми працювали на тяжкій роботі на заводі, виготовляли хліб. Чоловік і далі там працює. У мене вже опускалися руки, я не знала, що робити, куди бігти, куди стукати. І тут така можливість з'явилася, я дуже рада, що можу повернутися в професію. Найперше, чого я навчатиму дітей — це поважати свій край, свою мову не забувати, традиції. Щоб усі пам'ятали, що ми українці, навіть у чужій країні, яка нас прийняла, щоб ми не забували, хто ми є».

Учителька історії Наталія Белінська з Кропивницького прийшла на свято з 4-річною донечкою — майбутньою ученицею. Пані Наталія свідома своєї місії:

«Все, що залежить від мене, я буду намагатися робити: показувати дітям дійсно правдиву історію, такою, як вона є... Ми будемо переноситися з тодішніх подій у сучасність, порівнювати. Адже, як на мене, є дуже добрий вислів, що історія — найкраща вчителька, у якої найгірші учні. І ми будемо намагатися не повторювати колишніх помилок, а вчитися на помилках наших предків».

Вчителька української мови та літератури Ольга Кузнєцова додає:

«Я дуже щаслива від того, що відкривається такий осередок у Литві, адже діти мають змогу тепер спілкуватися зі своїми співвітчизниками. Ми як вчителі можемо вкладати в них свою душу, говорити рідною мовою. Я буду їх вчити тому, щоб вони пам'ятали свою рідну мову, свої традиції. Адже сказано: чужого навчайтесь, й свого не цурайтесь».

Позиція самоврядування: "Українці — наші друзі, з якими ми будемо разом багато років”

Офіційна частина свята відзначилася теплотою та відкритістю з боку представників литовської влади. Віце-мер Маріямпольського самоврядування Річардас Багданавічюс звернувся до присутніх із щирою промовою:

«Здається, це величезна честь і величезна подія для всього міста і всього самоврядування, коли сьома українська школа відкривається саме у нас... За останніми даними, у Маріямпольському самоврядуванні постійно проживає 830 громадян України. Але я знаю, що цей показник щомісяця зростає на десятки людей. Ми справді відчуваємо ту українську щирість і тепло, які ви поширюєте в нашій країні. Для нас це не тільки приємність, але й зобов'язання пліч-о-пліч плекати наші стосунки... Ми повинні щодня показувати цю твердість, не втомлюватися. Ми маємо завжди пам'ятати і говорити, що українці — це наші друзі, з якими ми ще багато років крокуватимемо разом як брати та сестри».

Керівниця відділу освіти, культури та спорту Реда Бенявічєнє подарувала школі екзотичну рослину як символ життя:

«Словами важко передати емоції, дивлячись на таких красивих молодих людей, які знаходять у собі твердість духу... Я бажаю вам сили, бажаю гуртуватися, єдино йти до своєї мети. Дякую засновникам школи за те, що вони, незважаючи на складні умови, мають дуже важливу мету: збирати, виховувати та навчати дітей своєї країни. Плекайте цю квітку та своїх дітей, нехай їхні знання та дружба з литовськими дітьми створюють прекрасне майбутнє обох країн».

Окремі слова вдячності пролунали на адресу директора Mokolų progimnazija Роландаса Булкаускаса за гостинно надані приміщення для навчання українських дітей.

Мистецтво, що лікує: від французького шансону до пам'яті про героїв

Концертна програма стала справжньою окрасою свята. Відкрив її виступ юних литовських танцівниць Marijampolės meno mokyklos šokių studija «Jаvоnėlis» під керівництвом Крістіни Бразєнє. А далі свої таланти демонстрували учні МУШ Литви.

Глядачів вразив вокальний ансамбль «Lumen» (керівники Валерія Погудіна, Лариса Бондар), який віртуозно виконав французькі пісні, зокрема з відомого фільму «Хористи» (Les Choristes). Як зазначили організатори, учні настільки добре опанували мову, що вже здобули Гран-прі серед шкіл Литви з вивчення французької.

Найпроникливішим моментом став виступ театрального гуртка «Крилаті» (керівник Марина Харченко). Діти зіграли надзвичайно емоційну постановку про загиблого на фронті бійця та його ненароджену дитину. У залі багато хто не стримував сліз. Це було нагадування всім присутнім про те, якою дорогою ціною дається можливість жити і мирно навчатися.

На завершення виступив хореографічний ансамбль «U-danсe» (керівник Анастасія Бєсєдіна) з фінальним переможним танцем «Боремо-поборемо».

Лунали того дня зі сцени і сольні виступи юних українських музикантів, а вчителі з колективу «Берегиня» (керівник Оксана Віткунєнє) подарували пісню «Як тебе не любити, Києве мій», яку підспівував увесь зал.

«Ми маємо навчитися жити разом»: підсумок  від генерального директора

Оскільки свято відкриття збіглося у часі зі Всесвітнім днем хліба, школа дотрималася української традиції. Співробітниця МУШ Литви пані Марія Шеремета, яка попри важку онкологічну хворобу продовжує підтримувати шкільні ініціативи, спекла для свята українські короваї. Їх урочисто вручили віце-меру Річардасу Багданавічюсу, керівниці освітнього відділу Реді Бенявічєнє та директору гімназії Роландасу Булкаускасу на знак подяки за гостинність.

Нові учні та педагоги отримали шкільні значки, свідоцтва про прийняття до великої шкільної родини та книги.

Підбиваючи підсумки цього історичного дня, генеральний директор Міжнародної української школи Литви Олена Внуковська поділилася  роздумами:

«Сьогодні ми відкрили сьоме відділення в Маріямполе. Це сьоме місто за кількістю населення в Литві, і це дуже символічно... Наші вчителі за чотири роки опанували литовську мову. Це настільки зворушливо — відчувати гордість за наших вчителів, за наших мам, які все ж таки хочуть зберегти українську освіту, культуру, традиції і триматися разом.

Коли я сьогодні пройшлася коридорами литовської прогімназії, я зловила себе на думці, що саме про таку школу ми й мріяли: затишну, гарну, де скрізь є ознаки литовської культури. І ці діти з литовського танцювального ансамблю настільки виховані та талановиті, що, я думаю, у нас буде дуже гарний спільний симбіоз...

Сьогодні наші 47 освітян з Вільнюса приїхали для того, щоб підтримати та відкрити нашу найменшу школу в Литві, але водночас — найпозитивнішу. Сьогодні дійсно було відчуття перемоги, відчуття того, що ми все робимо правильно. Це відчули всі: і діти, і батьки. Найголовніше вміння — це навчитися жити разом. І цей день у нашій литовсько-українській історії став таким "днем перемоги", коли ми плакали, сміялися, раділи, але найголовніше — ми відчули це єднання. Ми були разом».

Попереду в Міжнародної української школи Литви амбітні плани. Вже працює суботнє відділення у польському місті Бидгощ, відкрите на базі місцевого університету. Офіційні заходи з його презентації заплановано на листопад. А це означає, що місія збереження українського майбутнього не знає кордонів. Репортаж підготовлено спеціально для сайту Міжнародного освітнього радіо "Український Альянс" RadioUA.LT.

Текст і ФОТОрепортаж:
Олег Головатенко, Олена Головатенко

«Свобода, вища за ціну життя»: шана Євгену Коновальцю

Урочистості розпочалися символічно на Лайсвес алеї, де представники литовського стрілецтва та української громади поклали квіти до меморіальної дошки Євгену Коновальцю, який увійшов в історію як український полковник УНР і литовський стрілець. Біля пам'ятного знаку, пліч-о-пліч із командирами Союзу стрільців, виступила голова Громади українців Вільнюса Наталія Шертвітєнє.

«Упродовж віків український та литовський народи боролися за свою незалежність, за право бути господарями на своїй землі, плекати свою мову, культуру та свою територіальну цілісність, — звернулася до присутніх пані Наталія. — І сьогодні, коли Україна кров'ю виборює свою незалежність, український народ щиро вдячний литовському народу за підтримку, за відкрите серце, що прийняло стільки українців, і за розуміння того, що Україна бореться не тільки за свою свободу й незалежність, але і за безпеку Литви».

Вона підкреслила історичну вагу моменту: «Сьогодні, покладаючи квіти до меморіальної дошки Євгену Коновальцю, одному з очільників українського визвольного руху, ми віддаємо шану не одній історичній особі, а віддаємо шану тому поколінню людей, для яких свобода була вище за ціну свого життя. Євгена Коновальця справедливо можна вважати символом спільної боротьби за незалежність і символом дружби між литовськими стрільцями та українськими громадами».

Війна за душі та відзнаки для найвідданіших

Згодом дійство перемістилося до зали на Лайсвес алеї, 39, де розпочався великий концерт. Під склепіннями пролунали гімни обох держав, після чого присутні вшанували хвилиною мовчання пам'ять полеглих українських героїв.

Звертаючись до гостей, заступник посла України в Литовській Республіці Андрій Буряк нагадав про історичний контекст боротьби:

«Українців і литовців поєднує спільна історія Великого князівства Литовського та досвід боротьби за незалежність. Цього року ми відзначаємо 35-річчя наших дипломатичних відносин, але братерство не міряється роками. Воно вимірюється тим, хто поруч, коли найважче. Литва була поруч з Україною від першого дня російського вторгнення».

«Йдеться не лише про кожен кілометр української землі. Йдеться про право самостійно вирішувати, як жити, як говорити своєю мовою, як співати своїх українських пісень і бути самим собою. Росія ніколи не визнавала за українцями цього права, і сьогодні ми змушені виборювати це право силою», — наголосив Андрій Буряк.

Емоційний градус підтримала голова Громади українців Вільнюса Наталія Шертвітєнє. Від імені громади вона вручила почесні подяки з нагоди Дня захисників і захисниць України. Відзнаки за співпрацю, підтримку української національної ідентичності та збереження українсько-литовської дружби отримали Даля Тарайлєнє, Тетяна Наркевічєнє та Асоціація українців м. Каунас «Стожари».

«Війна, яка зараз триває в Україні — це війна не за територію. Це війна за наші душі, — проникливо зазначила зі сцени Наталія Шертвітєнє. — Це війна за те, щоб стерли все українське: наш народ, культуру, мову, пісню. А саме в пісні є душа нашого народу. Саме в пісні виливається любов до нашої Батьківщини, туга за рідними і глибока віра в нашу перемогу».

Слова підтримки висловила і голова Союзу Українок Литви Тетяна Моргун, яка разом із вокальним колективом «Світанок» (м. Вільнюс) завітала на свято, підкресливши, що українські жінки стоять пліч-о-пліч із чоловіками у цій боротьбі. Від колективу пролунали щемливі композиції «Батьківська пісня» та «Ти, земле моя» у неймовірному виконанні Юлії Чумак.

Покрова і Діва Марія: духовний щит двох народів

Особливою лінією заходу стало проведення історичних паралелей між Днем українського козацтва, святом Покрови та литовськими традиціями. Музичний керівник литовського ансамблю Роландас Даугела та представники Литовського Союзу стрільців розповіли про глибокий духовний зв'язок:

«День Покрови Пресвятої Богородиці в Україні має глибоке релігійне та історичне коріння. І хоча в Литві немає аналогічного свята, ім'я Пресвятої Діви Марії не менш важливе в нашій традиції. Ми молимося про її заступництво та захист у скрутну годину», — зазначив представник ансамблю «Žaibas», після чого колектив виконав одну з найглибших литовських духовних пісень на слова поета Майроніса «Марія, Марія» (Marija, Marija).

Сам ансамбль гордо носить ім'я «Žaibas» (Блискавка) — на честь видатного литовського партизанського лідера Вацловаса Жейбаса, символу опору окупантам.

Пісня, що гартує дух: від Саласпілса до запорізького дуба

Концерт став справжнім діалогом культур. Литовські стрільці вразили публіку найдавнішою військово-історичною піснею «Ой, лункяла, лункяла» (Oi, lunkiala lunkiala), яка метафорично, через образи сінокосу, відображає жахи битви під Саласпілсом 1605 року. А справжнім мостом між народами стало виконання литовської пісні «Не розпускай зеленого листя» (Nesprok, žalies žoleli) та української козацької «Ой, розвивайся та зелений дубе».

«У давньобалтійській релігії дуб асоціювався з богом грому Перкунасом, покровителем воїнів. В українських народних піснях дуб також займає особливе місце, тісно пов'язане з козацькою культурою. Так зустрічаються дві пісні, і разом вони нагадують, що наші народи не раз стояли поруч у боротьбі за свободу. Разом до перемоги!», — підсумували литовські виконавці.

Український характер продемонстрував колектив «Стожари», виконавши запальні й тужливі пісні: «Їхав козак за Дунай», «Чорна гора», «Мамо, Україно» (у виконанні Володимира та Мирослава Зеленецьких). Глибоко торкнулися сердець сольні та дуетні виступи: Олександр Кравцов із піснею «Чи віриш ти?», Юрій Заваруха з присвятою «Солдату-добровольцю», Люцина Стефанова («Вишивала мати синові сорочку»), Кіра Тімохіна та Людмила П'ятько («Покохала молода дівчина...» / «Ой, у лузі»), а також дует Олександра Кравцова та Романаса Борейко («Їхали козаки полем»).

Художня керівниця «Стожарів» Олена Каліберда довела залу до сліз проникливим виконанням «Балади про мальви», а Людмила П'ятько відгукнулася в серці кожного українця на чужині рядками «Я так хочу додому!».

«Діти — це наше майбутнє»: цвіт Міжнародної української школи

Справжньою окрасою та душею свята стали виступи учнів Міжнародної української школи (МУШ) у м. Каунас, що є важливим осередком української освіти. Дитячі голоси та енергія додали заходу світлої надії. Юна Аня Мойсеєнко щиро виконала пісню «Намалюю Україну», танцювальний колектив «Skittles» зачарував хореографічною композицією «Квітка», а вокальний колектив «Скрипкове коло» (солісти Кіра Тімохіна та Аня Мойсеєнко) завершили дитячий блок життєствердним гімном-закликом «Хай буде мир!» (Tegul bus taika).

Діти МУШ продемонстрували вражаючий рівень підготовки, доводячи, що українська культура за кордоном не просто зберігається, а стрімко розвивається і квітне, особливо у щирих і дружніх литовських обіймах.

«Кожен робить великий вклад»: емоційний акорд від Олени Каліберди

Завершилося свято спільним виконанням легендарної пісні «Два кольори» та гучними оплесками. Підбиваючи підсумки цього насиченого дня, художня керівниця дитячих колективів МУШ та ансамблю «Стожари» Олена Каліберда в ексклюзивному коментарі для освітнього радіо "Український Альянс" не стримувала емоцій. Вона відзначила колосальну роботу своїх вихованців та синергію свята:

«У нас тут три сьогодні ансамблі були: великий ансамбль — це "Стожари", дорослі, маленький танцювальний колектив "Skittles" і вокальний колектив "Скрипкове коло". Я є керівником їх усіх. Дітей сьогодні було тридцять! І всі вони навчаються у наших гуртках. Це наша Міжнародна українська школа в Литві, це мої найкращі учні. Маленькі готуються кожного дня: щодня вони ходять на репетиції, щодня у них є гурток — танцювальний, театральний, вокальний. Це стосовно нашої малечі. Ну, а дорослі у нас просто творчі і незамінні. Кожен робить великий вклад у розвиток нашої організації.

Була у нас репетиція разом із литовськими стрільцями, і, звичайно, коли ми почули, як вони співають, як вони акапельно співають — ми були дуже вражені. Дуже приємно було з усіма познайомитись. Сьогодні до нас приїхало багато гостей. Із Вільнюса приїхала громадська організація, і пані Тетяна, і пані Наталія — і вони всі такі співучі!

Знаєте, ми готували свято, намагалися зробити його цікавим, гарним, щоб було різноманітним. Але що воно вийде таке класне, яскраве, емоційне, з плавними переходами, з використанням абсолютно різних музичних творів — я навіть сама не очікувала! Я думаю, що сьогодні свято вдалося на всі сто відсотків. Кожній нашій дівчинці, кожній нашій красуні хочу сказати: нам багато разів давали грамоти, але сьогоднішня подяка — це подяка кожній із вас. Тому що ви неймовірні! Ви найкращі! Я вас дуже люблю!».

Свято у Каунасі довело головне: сила братерства крізь віки — це не метафора з підручників історії. Вона живе тут і зараз: у спільному виконанні гімнів, у дитячих малюнках мирного неба, у волонтерській підтримці і в міцному сплетінні української калини та литовського дуба. Слава Україні! Tegyvuoja Lietuva!

Олег ГОЛОВАТЕНКО, RadioUA.LT
ФОТОРЕПОРТАЖ автора

Мета надзвичайно амбітна: здобуття офіційної лабелізації (Label FrancÉducation) від Міністерства освіти Франції. Наразі такий високий статус мають лише 10 шкіл у всій Литві, і МУШ впевнено крокує до того, щоб стати одинадцятою, доводячи, що українська школа за кордоном — це простір глибокої європейської інтеграції, де мови вивчаються не лише за партами, а й через живе культурне спілкування. Міжнародне освітнє радіо «Український Альянс» завітало до школи, аби на власні очі побачити унікальний міжнародний проєкт та зафіксувати щирі емоції дітей.

«Відчуття, що коридорами школи лунає аромат вишуканих французьких парфумів»

Атмосфера свята відчувалася ще з порогу. Замість звичних уроків для учнів 2-7 класів організували масштабний квест «Bonjour, la France!» із вісьмома різними ательє: географічним, театральним, музичним, спортивним, гастрономічним, мистецьким, танцювальним та мовним. Кожна локація відкривала Францію з нового ракурсу.

Своїми першими враженнями від свята ділиться Лаура Вілцане, викладачка етики та етикету:

«Сьогодні чудовий день. По-перше, сонце, хороша погода. По-друге, я зайшла в школу, а всі вдягнуті абсолютно на французький манер. І таке відчуття, що коридорами школи аромат якихось вишуканих французьких парфумів. Мені здається, що діти в захопленні. Я це бачу, коли представляли команди, і те, як вони промовляли вітання, розказували про себе невеликими скоромовками французькою мовою. Мені здається, що це дуже хороша ідея — продовжити традицію Французької весни, пережити літо і перейти у Французьку осінь. І все сьогодні цьому сприяє на сто відсотків».

Її підтримує гостя свята, киянка Ольга Лобода, для якої це вже другий сезон подібних оцінювань дитячої творчості:

«Для дітей такі фестивалі мають величезне значення. По-перше, вони поринають у атмосферу країни, яка співпрацює з нами. Франція — це теж партнер України, вони нам дуже допомагають. Це настільки збагачує дітей! Подивіться, вони цим живуть, у них є уроки французької, є живий інтерес до неї. Я навіть сама, коли потрапляю в цю атмосферу, то стаю ніби дитиною, розумієте?»

Математика французькою та амбітна мета білінгвального 4-А

Поки молодші школярі рухалися станціями квесту, учні 4-А класу демонстрували вищий пілотаж — відкритий урок математики французькою мовою. Гордістю класу ділиться класний керівник Оксана Лаврентюк:

«Сьогодні неймовірно вражаючий день. Окрім того, що в нас сьогодні дуже багато різноманітних квестів та конкурсів, ми презентуємо гордість — 4-й А клас. Це білінгвальний клас, французький. Ми уже четвертий рік вивчаємо французьку мову, і наші діти вже здали її на рівень А2. Тобто цього року ми хочемо йти чимраз вище і краще. Саме у Міжнародній українській школі Литви створено найкращі умови для вивчення не тільки литовської, а й французької мови».

Вчителька зізнається, що й сама не пасе задніх — активно вивчає мову разом із сином за допомогою спеціального додатка, розробленого першим вчителем французької в МУШ Литви паном Ніколя Місталєм: «Читаємо речення, прослуховуємо його. Вивчаємо те, що маємо в побуті: коли ходимо в магазин чи в кав'ярню. Найпростіші такі речення, які допомагають нам краще комунікувати».

Щодо своїх учнів, які вже не лише рахують, а й вивчають ділення та вирішують задачі іноземною мовою, пані Оксана каже просто: «Дітям я побажаю впевненості, не хвилюватися. Хоча, мабуть, я точно знаю, що в них все вийде, тому що вони в мене дуже розумні, активні. Я в усьому підтримую їх».

Звільнення від корсетів та дизайн у стилі Коко Шанель

В кабінеті №314 розгорнулося справжнє мистецьке ательє. Його господиня, викладачка образотворчого мистецтва Віра Оверченко, зустрічає гостей у бездоганному чорно-білому образі: твідовий піджак, біла сорочка з чорними оборками, червона помада та велика кількість перлів.

«Сьогодні я презентую мистецьке дизайнерське ательє в стилі Коко Шанель. Діти різного віку створюють цікаві дизайни. П'яті-шості класи роблять сумочки: у них є макет, їм треба придумати дизайн, далі вони вирізають, склеюють і утворюється виріб. Старші класи виконують складніші завдання — вони, як дизайнери, повністю з нуля на манекенах придумують свої образи у стилі Шанель, Діор тощо. Малюки виготовляють паперові ляльки. Хочеться, щоб всі працювали в команді і щоб у всіх виходив класний результат», — розповідає пані Віра.

Про свій образ та натхнення легендарною дизайнеркою викладачка відгукується з особливим захопленням:

«Коко Шанель в цілому мені дуже подобається тим, що вона звільнила жінок від обтягуючих корсетів. Я цікавилася її життям, і мені імпонує її сміливість. Вона в той час, коли була епоха бель-епок, казала: "Боже, що це вони на себе одягнули? Можна виглядати простіше, сміливіше". Вона була сміливим революціонером моди того часу».

«Я в цілому бажаю своїм учням, щоб вони йшли за покликом серця і ніколи не здавалися. Якщо ти вже вирішив, що тобі подобається це, то продовжуй розвиватися. Головне, щоб ця справа приносила радість і задоволення. Я, наприклад, кожного дня з любов'ю, з радістю йду на роботу, навіть коли бувають якісь важкі задачі. Тобі радісно на душі від того, що ти працюєш в цій атмосфері з творчістю, з дітьми», - говорить Віра Оверченко. 

Діти в ательє з радістю демонструють свої вироби та діляться емоціями від творчості. Маргарита Герасименко тішиться власноруч зробленою роботою: «Я навчилася робити сумочки. Мені це подобається».

Злата Діденко зізнається: «Я сьогодні прийшла з дуже гарним настроєм до школи, тому що я знала, що в нас буде цей квест, і я дуже хотіла вже прийти на нього і подивитися, які будуть завдання, що цікавого буде, який буде приз. Для мене Франція особисто цікава своєю поезією, архітектурою, мистецтвом».

Семикласниця Валерія Замкова підхоплює: «Я прийшла теж з чудовим настроєм до школи. Мені дуже подобається цей квест. Дуже весело. Багато вчителів добрих, які можуть тебе навчити дуже багато нового, нових іноземних слів, нового мистецтва».

Ренат Марданов додає: «Я дуже захоплений. Ми класно малювали всі картини, дуже класно у всіх вийшло». Семикласницю Маргариту Синівську здивувало розмаїття свята: «Сьогодні день просто супер. Здивувало, що дуже багато учнів задіяно, гарна французька музика, затишненько. Мрію поїхати у Францію, зфотографуватися з Ейфелевою вежею. Для цього треба мета і зекономити грошей».

Олексій Новосад підсумовує дорослою думкою: «Я вважаю, що потрібні такі заходи. Бо це передусім повага до країни та її культури». А п'ятикласник Фадій Жовнір ділиться своїми амбіціями: «Я за сьогодні навчився бути в команді та дружно робити справи. У нас було два квести. Імені Тараса Шевченка та ще якогось письменника. Я також там брав участь. В одному я зайняв друге місце, а в іншому третє. І сьогодні хочу зайняти перше!». Аліна Сивак (5-А клас) додає просто: «Мені дуже подобається, бо це і розвиває мозок, і додає позитиву».

Тур де Франс у шкільних коридорах та географія мрій

Окремим відкриттям для багатьох став спортивний вимір Франції. Вчитель фізичної культури Ігор Світличний перетворив коридори школи на трасу для велогонки:

«На мій погляд, Франція — це спорт, а потім вже мистецтво, бо Франція має великі історичні корені. Перший президент міжнародного олімпійського комітету П'єр де Кубертен — француз, і саме завдяки Франції відновилися Олімпійські ігри, які тричі були у Парижі. Ми знаємо такі турніри, як "Tour de France", змагання з тенісу "Ролан Гаррос". І ще мало хто не знає, що регбі — це також національний вид спорту Франції. 

Ми провели вікторини з дітьми на знання спортивної історії, а також влаштували свій "Tour de France" на самокатах тут, у коридорчиках нашої школи. Діти змагалися, проїжджали по різних містах Франції: Страсбургу, Ліону... Я вам скажу, дуже багато дітей вміють не тільки гарно рухатися, але й знають історію спорту».

А щоб знати, де саме знаходяться ці міста, працювало географічне ательє під керівництвом вчительки французької мови Єлизавети Косяченко. За її словами, у школи вже є значний досвід ознайомлення учнів з країною наживо: «Дуже багато є подорожей у Баньоль де Л’Орн, у Париж, Ніццу наші діти літають. У Баньолі діє Замок мистецтв, де відбувається чимало активностей: працюєлітній табір, діти співають, танцюють, малюють».

Самі ж школярі не приховують свого захвату, плануючи маршрути та ділячись враженнями. Кароліна Абрамова (6-А), представниця команди «Bleu Blanc Rouge», гордо рапортувала про успіхи: «Ми вже взяли участь в чотирьох конкурсах. І зараз будемо приступати до наступного!».

Діана Галагуса вже має досвід подорожей: «Я була у Франції два роки тому. Побачила Париж. Там дуже емпатична культура, всі гарно вдягнені. Дуже гарна мова, мені дуже сподобалася. Думаю, що можливо цього року теж поїдемо до Франції».

Макар Герасимов розповідає свою історію знайомства з мовою: «До цього я навчався в англійській школі, і я знав про Францію, бо в моя тітка вчить французьку мову. Бувало перед тим, як йти в школу, я заходжу, вона говорить, яке слово ми вчимо. Я говорю, наприклад, по-англійськи "ракета". А вона - як це буде по-французьки. Так я познайомився з Францією. У Франції я ще не був, але планую».

Для багатьох вивчення мови — це прямий квиток до втілення казкових мрій. Шестикласниця Діана Лебединська зізнається: «Я дуже хочу вивчити французьку мову. Мрію потрапити у Париж та побувати в Діснейленді, тому що дуже полюбляю усі мультики, я їх дивлюсь з дитинства. Це моя мрія від тоді, як я була ще маленькою». Її підтримує учениця 6-Б класу Еліна Ісаєва: «Я також дуже хочу потрапити до Діснейленду. А ще побачити Ейфелеву вежу».

Зовсім інші, але не менш шляхетні цілі у Богдани Листовкіної: «Для того, щоб потрапити до Франції, треба вчити її культуру. Щоб коли ти приїхав у Францію, ти зміг там побалакати з французами. Розказати, що ти з України, у якої є своя культура. Вони тобі розкажуть побільше про свою культуру, і так ви можете познайомитися з багатьма французами. Я була у Франції, там дуже добрі й чемні люди, вони завжди тобі допоможуть. Франція дуже чиста, там багато дерев».

Хлопці теж не пасуть задніх, хоча й зізнаються у труднощах. Арсеній Куруоглу взявся за французьку мову, маючи конкретну мету: «Я хотів поїхати в Нормандію у табір. А найбільшим викликом у вивченні мови стало те, що маю мало часу і дуже томлюся після школи. Але все одно вчу». Ілля Кривой додає, що вже вільно вітається французькою: «Бонжур, же мапель Ілля... Скоріше за все моє майбутнє не буде пов'язане з Францією. Для мене це передусім розвиток інтелекту, розвиток свого світогляду і те, що я можу дізнатися більше».

Справжній фурор зчинила команда 4-С та 4-D класів. Іван Басенко та Роман Грандюк крокували коридорами у розкішних вбраннях. «Ми - мушкетери! Костюми спеціально замовляли. Наш девіз: Один за всіх і всі за одного!»

«Я тримаю кулаки за нашу команду і вірю, що ми виграємо», — діляться емоціями юні лицарі.

Особливе враження справив випускник школи Максим Ліпчевський, який цього дня завітав до альма-матер у ролі Антуана де Сент-Екзюпері:

«Я дуже переживав, бо є такі діти, яким не цікаво, але більшості все ж було дуже цікаво. Вони здивували мене своєю щирістю, своєю відвертістю. На фоні моїх історій вони стали розказувати свої історії життя. Взагалі приємно, що я провів дуже таке бурхливе життя в цій школі. Як я люблю казати, що школа мене випустила, але вона мене ще не відпускає».

Секретний інгредієнт круасанів — дитяча любов

Неможливо уявити Францію без її гастрономії. В їдальні панували пахощі свіжої випічки. Учасниця кулінарного гуртка Поліна Краснопер розповідає: «Франція – це культура, де страви дуже смачні. Ми готували круасани з нашою командою. Рецепти брали із спеціальної книжки. Маємо бажання вивчити французьку. Прагнемо до своєї мрії, а мрія — це Франція!».

Керівниця гуртка української та європейської кухні Світлана Сергієнко підтверджує успіх своїх вихованців. На питання, в чому ж секрет найсмачніших круасанів, посміхаючись, відповідає: «У дитячій любові! Це наша фірмова родзинка, яку ми додаємо до страв».

Екстраординарна підготовка та шлях до Label FrancÉducation

Кульмінацією дня став візит делегації Французького інституту в Литві, місія якої мала ключове значення для майбутнього школи. До МУШ завітали аташе з питань співробітництва в галузі французької мови Коралі Кренер, відповідальна за реалізацію проєктів у сфері освіти та мовної політики Ольга Палецкєне та викладачка французької мови, екзаменатор іспитів DELF/DALF Ізабель Гольє.

Як пояснив завідувач кафедри іноземних мов школи Олексій Корж, процес лабелізації (Label FrancÉducation) — це шлях до офіційного визнання:

«Це дає право не лише вивчати мову, а й складати іспити французькою мовою в нашій школі. Це дає право їздити у Францію дітям і вчителям також. 

Сьогодні гості познайомилися зі школою і розказали детальніше про умови отримання лабелізації. Вони досить складні. Там є шість конкретних умов: певна кількість годин французької мови, наявність франкофона, наявність партнерств з Францією і доказ того, що французька мова є дуже важливою для нашої стратегії».

Викладачка французької мови та екзаменаторка Французького інституту в Литві мадам Ізабель Гольє не стримувала емоцій:

«Лабель — це дуже добра річ для розвитку франкофонії в школі! Ми побачили дуже багато ательє, це дає силу школі і відкриває нові горизонти. Підготовка до зустрічі з Французьким інститутом була надзвичайною,  екстраординарною. У кожному куточку школи були ательєри, які нас приймали, вони щось підготували. Лунала французька музика, пісня була надзвичайно добре виконана. Браво, браво, браво! Я думаю, що Французький інститут був вражений, ми не очікували стільки деталей».

Навчити думати: погляд професури на шкільні ательє

Захід також оцінила почесна гостя, доктор філологічних наук, професор Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди Анастасія Лепетюха, яка перебуває у Вільнюсі на стажуванні:

«Я тут абсолютно нова людина, але чим я була вражена — це те, що ви розвиваєте в дітях творчий початок. Оці всі майстерні передбачені для того, щоб дітей розвивати в усіх напрямках. Дуже часто ми зіштовхуємося в університеті з тією проблемою, що діти не вміють розмірковувати, аналізувати, не вміють робити висновки, будувати гіпотези. Мені б хотілося, щоб все це починалося зі школи, і мені чомусь так думається, що ваші уроки саме так і відбуваються. Ваші учні стануть дуже гарними студентами, з яким буде цікаво працювати».

Франція дала нам крила: як школа виховує нову європейську еліту

Практичний і водночас глибокий підсумок цінності цього дня зробила вчителька французької мови Вікторія Климок:

«Це розширює культурне коло наших дітей. У мене навіть є діти, які говорять: "Ви знаєте, а нащо мені французька? Я взагалі дальнобійником буду". Я кажу: "Людинко мила, ти їздитимеш Європою, ти матимеш мову, і ти розшириш свої горизонти. Ти єдиний, певне, в своєму екіпажі, хто зможе французькою домовитися з французом у Швейцарії чи в Люксембурзі". Тому я вважаю, що наші діти сьогодні дізналися багато нового. Сподіваюсь, вони прийдуть до нас вчити французьку».

А фінальним акордом дня стали слова Генерального директора Міжнародної української школи Литви Олени Внуковської, яка підсумувала цей надзвичайний досвід, згадавши як довгий історичний шлях школи, так і особисті рефлексії:

«Сьогодні, коли вісім команд збиралися на різні ательє, я запитала: а для чого ми все це робимо? І були дуже гарні відповіді: для того, щоб навчитись. Мову французьку вчити можна не тільки на уроках, мову потрібно вчити щодня, відкриваючи для себе французьку культуру. І тому сьогоднішній день був не для гостей з Французького інституту, цей день був для нас — щоб ми побачили, як багато ми знаємо - і французьку музику, і літературу, і театр, і спорт. Я навмисно зранку не проходила дивитися, як воно буде. Я теж люблю сюрпризи. І коли я зайшла до школи, а мене зустріла команда мушкетерів, всі радісні — це і є найголовніше — щоб школа дарувала щодня нові відкриття і нові можливості».

Пані Олена пригадала складний шлях запровадження українсько-французьких зв'язків ще з 2005 року, коли вона створювала Українську паризьку школу та Замок мистецтв у Нормандії, розповіла, як українські вчителі у Вільнюсі зберегли історичні французькі штандарти після закриття місцевого педагогічного університету у 2018 році, та наголосила на тому, як важливо зараз готувати власні кадри, власну еліту.

«Мова — це не тільки інструмент спілкування. Мова — це приналежність до культури. Якщо Литва дала нам міцний ґрунт під ногами, коли ми приїхали, то Франція дала крила. Що потрібно? - Просто чесно вчитися. Ми зараз вирощуємо свою еліту. Наші діти, коли вони приїжджають в Західну Європу, — вони найкращі», - підсумувала Олена Внуковська.

Сьогоднішній день довів: Міжнародна українська школа Литви — це не просто місце, де вчаться за підручниками. Це живий, пульсуючий організм, який стирає кордони, будує мости між культурами і готує українських дітей бути повноцінними, високоосвіченими та впевненими громадянами вільної Європи.

Merci beaucoup et à bientôt! До нових зустрічей, Франціє!

ФОТОРЕПОРТАЖ і текст:
Олег Головатенко, Олена Головатенко,
RadioUA.LT

Як повідомляє литовський мовник LRT із посиланням на агентство BNS, у поточному навчальному році вивчення творчості Шевченка матиме рекомендований характер для учнів восьмих класів та третьокурсників гімназій (відповідає 11-му класу), які вивчають літературу за загальним курсом. Однак з вересня 2027 року український класик стане обов'язковим автором для гімназистів третього курсу, які обрали поглиблене вивчення предмета.

До списку рекомендованих творів уже внесено вірш «Заповіт» та поему «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам...». Школярі вивчатимуть їх під час проходження теми європейського романтизму поряд із доробком Теодораса Буйницького, Адамаса Міцкявічюса та Оскараса Мілашюса — авторів, які відображають ідентичність історичних народів Литви. Вчителі-літуаністи також отримали право на власний розсуд обирати й інші вірші поета для уроків.

Міністерка освіти Литви Рамінта Поповєне підкреслила європейський масштаб постаті українського митця: «Тарас Шевченко важливий не лише для українців, він автор епохи романтизму європейського рівня, його твори навіть у цю епоху дозволяють нам обговорювати універсальні теми свободи, ідентичності, людської гідності та культурної пам'яті».

У профільному міністерстві наголошують, що цей крок має на меті зміцнення культурних зв'язків між Литвою та Україною, сприятиме інтеграції українських дітей, які через війну навчаються в литовських школах, а також формуванню спільної європейської ідентичності.

Політичний контекст: дерусифікація освіти

Внесенню українського генія до литовських шкіл передував процес очищення навчальних програм від російських впливів. У серпні 2026 року прем'єр-міністр Литви Міндаугас Сінкявічюс запропонував переглянути освітні стандарти 2022 року. Очільник уряду ініціював вилучення з переліку літератури російського вченого Михайла Ломоносова та поета Гаврила Державіна на користь Тараса Шевченка.

Уже у вересні Міністерство освіти підтвердило вилучення російських авторів. Зміни, зокрема, торкнулися курсу рідної мови та літератури для дев'ятикласників, які належать до російської національної меншини. Цю ініціативу литовського уряду тоді схвально оцінили в Міністерстві освіти і науки України.

Історичний бекграунд: юність Шевченка у Вільнюсі

Як зазначила міністерка Поповєнє, Шевченка з Вільнюсом пов'язує глибока історична лінія. Саме у Вільно (тодішня назва міста) відбулося становлення майбутнього Кобзаря як особистості та професійного митця.

Тарас Шевченко прожив у литовській столиці близько півтора року — з осені 1829-го до початку 1831-го — у статусі слуги (козачка) поміщика Павла Енгельгардта. Помітивши неабиякий художній хист юнака, Енгельгардт віддав його на навчання до відомого литовського художника, професора Віленського університету Яна Рустема.

Саме у Вільно молодий Шевченко вивчив польську мову (багато в чому завдяки своєму першому юнацькому коханню — місцевій дівчині Ядвізі Гусиковській), що відкрило йому доступ до європейської літератури та оригіналів творів Адамаса Міцкявічюса. Крім того, перебування поета в місті збіглося з підготовкою до Польського визвольного повстання 1830–1831 років. Дослідники зазначають, що бунтарський дух віленських студентів і підпільників справив колосальний вплив на формування волелюбного світогляду українця.

Сьогодні Литва дбайливо береже пам'ять про українського генія. У Старому місті Вільнюса, у сквері на вулиці Базилійону, встановлено пам'ятник Тарасу Шевченку. Крім того, у місті діє кілька меморіальних дощок, зокрема на історичних будівлях Вільнюського університету та на вулиці Пілес, де колись мешкав юний художник.

Ілюстрація: пам'ятник Тарасу Шевченку у Вільнюсі, фото Олега Головатенка

Сьогодні МУШ Литви — це унікальний колектив, де литовські педагоги не просто викладають свій предмет, а стають для дітей точкою опори, навчаючи їх мови поваги, емпатії та віри у вільне майбутнє.

«Мова — це інструмент зцілення»: від чорних танків до дитячої радості

Для багатьох литовських вчителів робота в українській школі стала справжнім одкровенням. Вчителька Вірґінія Лєпа, яка працює тут уже два роки, пригадує свої перші уроки з болем:

«На початку, коли я роздавала дітям аркуші із завданнями (ми тоді ще не мали друкованих книг), я бачила, як вони — навіть дівчатка — малювали зброю і танки. Усе було густо заштриховано чорним кольором. Але зараз цього немає. Ти бачиш, як дитина з небезпечного середовища поступово знову стає просто дитиною, яка ходить до школи, як і в будь-якій іншій країні. Життя повертається до норми, і вони роблять крок у радість та свободу».

Вона підкреслює, що робота з мовою — це робота з культурною ідентичністю, де важливо не лише спілкуватися, а й знаходити спільне у двох культурах. 

Для подолання мовного бар'єру та стресу пані Вірґінія використовує особливий підхід:

«Наш предмет не такий, як для литовських дітей. Я використовую багато ритму, ігор, музики, і через цей ритм діти зовсім інакше сприймають мову, вона вже не здається їм такою страшною. Вони гнучкі, як глина. Ти пояснюєш їм усе з добром, і вони прилипають до тебе, як пластир, як липучки».

Крім того, саме Вірґінія Лєпа ініціювала впровадження литовських національних костюмів на шкільні свята, щоб через красу одягу знайомити учнів із традиціями.

Її колега Аушра Янкявічєнє наголошує на множинних змістах вчительської праці у цій школі:

«Моя робота тут має подвійний сенс: я не лише виконую обов'язки вчителя, а й намагаюся познайомити дітей з литовською культурою та історією». 

Навчаючи дітей, вона щодня стикається з глибоким культурним контекстом війни.

«Однією з перших тем на наших уроках є "Сім'я". Я підходжу до неї вкрай обережно та емпатично, адже розумію, що в класі є діти, чиї батьки загинули на війні. У моїй практиці був випадок, коли під час цієї теми хлопчик розплакався... Я не розпитувала далі, але зрозуміла, що він втратив батька чи брата. Це стало для мене уроком — відчувати межу того, куди я можу заглиблюватися», — ділиться пані Аушра.

Цікаво, що литовські вчителі відмічають одну з особливостей українських дітей: юні українці люблять, щоб усього було "багато" (емоцій, завдань, життя) і вражають своєю відкритістю. Аушра Янкявічєнє зізнається:

«Виховуючи трьох власних дітей, я не змогла побачити стільки, скільки побачила з українськими учнями у Вільнюсі. Вони вчать мене відкритості, вони надзвичайно щирі і творчі».

Усім українським колегам до професійного свята вона бажає, аби здійснилася найголовніша мрія — закінчилася війна, і вони змогли повернутися працювати у свої рідні школи в Україні.

Вчителька початкових класів Вікторія Будакова, яка викладає литовську мову та математику, працює в школі перший місяць, але вже зачарована атмосферою.

«Діти біжать коридором, щоб обійняти мене. Ми працюємо мовою любові та розуміння. Якщо дитина потребує обіймів чи емоційної підтримки — ми даємо їй ці кілька секунд тепла. Я ставлюся до них як до маленьких людей, які мають такі ж глибокі почуття, так само переживають. У школі ми фокусуємося на позитиві, щоб вони почувалися в абсолютній безпеці та не поверталися до тяжких спогадів. Якщо людина не любить дітей, їй краще не працювати в школі», — переконана пані Вікторія.

Вона також додає важливе побажання для освітян:

«Психологічно вчителю щодня буває складно, тому я бажаю всім колегам підтримки та розуміння з усіх боків: від дітей, батьків, адміністрації та одне від одного».

«Я всією душею з вами»: пів століття в педагогіці та любов до України

Особливою гордістю школи є пані Анґєлє Валєнє — перша вчителька литовської мови у МУШ Литви. Її загальний педагогічний стаж становить понад 50 років, а життєвої енергії, яку вона черпає від спілкування з учнями, вистачить на багатьох.

«Працювати тут — це диво! З першої хвилини вашого нещастя я всією душею з вами, українцями. Я живу вашим болем і вашим життям», — зворушливо розповідає пані Анґєлє.

Вона вражає своєю глибокою зануреністю в український контекст: читає книги про історію України, про Голодомор (зокрема, праці іноземних авторів), дивиться українські фільми, плаче над віршами загиблого поета-воїна Максима Кривцова та радить колегам відвідувати вистави столичного театру про війну в Україні. Її найзаповітніша мрія — «Щоб українці були вільними, щоб ми дружили і щоб над усіма нами було мирне блакитне небо».

Музика також стає надійним містком до вивчення мови дружньої країни. Українка, що колись поєднала свою долю з Литвою, вчителька музики Оксана Віткунєнє за свої 37 років педагогічної діяльності (три з яких — у МУШ Литви) переконалася: пісня відкриває серця.

«Діти дуже швидко підхоплюють слова, коли співають. Я радію і пишаюся, коли бачу, що вони вже складають речення, вміють читати і писати литовською. А пісня допомагає у цьому. Ми багато співаємо разом із литовцями, і діти завжди охоче відгукуються на пропозицію заспівати литовською мовою», — каже пані Оксана.

Вчителька литовської мови Мілда Станявічєнє зауважує, що не шукала до дітей, травмованих війною, якихось особливих «ключів», адже її учні — найкращі.

Вона пишається тим, що навіть маючи лише два уроки на тиждень, за кілька років діти навчилися читати, писати і розмовляти. А ще вони самі багато чому навчають:

«Я дуже гостро реагувала на події в Україні, часом зі сльозами, і саме учні навчили мене спокою. Окрім знань литовської мови, я хочу, щоб діти були емпатичними і поважали країну, яка їх захистила і дала можливість гідно жити та вчитися. Всі, хто обрав шлях вчителя, знали, що легко не буде. Тож бажаю вам нам працювати із захопленням та пристрастю. Наша праця має сенс!»

Терапевтичний простір та розвінчання міфів: погляд Петра Пирогова

Голова профспілки українських вчителів Литви, вчитель литовської мови Петро Пирогов категорично не погоджується з думкою, ніби українська школа в Литві є своєрідним «етнічним гетто» чи «теплою ванною», де можна не напружуватися з інтеграцією.

«Я хочу спростувати цей міф. По-перше, наша школа є терапевтичним місцем, де діти, які втекли від війни, можуть заспокоїтися, знайти теплоту, ласку і розуміння. По-друге, інтеграційний процес тут дуже потужний. У початковій школі діти мають 6 уроків на тиждень, пов’язаних із литовською мовою: 4 уроки мови, 1 урок математики литовською та 1 урок “Я досліджую світ”. Коли у четвертому класі ти диктуєш дітям складні математичні приклади та задачі литовською, а вони їх спокійно розв’язуть — це гідний показник», — підкреслює пан Петро.

Спілкування у такому міжнародному колективі дається напрочуд легко. За словами Петра Пирогова, литовці та українці швидко знаходять спільну мову, бо багато в чому схожі за характерами та поглядами: «Це певна співтворчість. Десь литовці збагачують нас своїм досвідом, десь ми їх». Як голова профспілки, він також додає, що вчителі в школі захищені фінансово, мають можливості для самоосвіти та підвищення кваліфікації. Усім колегам він бажає не зупинятися, не боятися викликів і постійно розвиватися.

Виховання патріотів: досвід Союзу стрільців Литви від Гедимінаса Янкявічюса

Вчитель литовської мови у 7-х та 11-х класах Гедимінас Янкявічюс відзначає неймовірну згуртованість українських дітей:

«Те, чого іноді бракує в литовських школах, я отримую тут — це неймовірна теплота від учнів. Вони дуже дружні, завжди стоять один за одного. Моє головне завдання — не зробити з української дитини литовця, а допомогти їм тут, у литовському житті, утвердитися, не забуваючи свої традиції і свою мову. Головне — щоб дитина стала розумною, гідною людиною, яка вміє поводитися у суспільстві і знає, де шукати інформацію, адже вчитися ніколи не пізно».

Вчитель щиро радіє, що зміг повністю реалізуватися у цій школі та облаштувати справжній кабінет.

Гедимінас Янкявічюс є членом Литовського союзу стрільців (Lietuvos šaulių sąjunga). Цей досвід він активно інтегрує у роботу з учнями: організовує табори, запрошує литовських стрільців до школи. «Українці самі мають великий досвід і знають, як захищати країну. Але ми хочемо показати, як ми, литовці, готуємося до захисту своєї землі ще до початку війни. Це дуже важливо», — розповідає він.

Також пан Гедимінас докладає багато зусиль для розширення географії освіти, допомагаючи організувати навчальний процес для українських дітей у місті Маріямполе. 17 жовтня там відкриється суботня школа МУШ Литви.

Стратегія керівництва: масштаб, стабільність і погляд у майбутнє

За спиною кожного вчителя стоїть потужна організаційна структура. Керівник Вільнюського відділення МУШ Литви пан Гедимінас Сабоніс вважає, що найкраща мотивація для колективу — це чітке бачення перспективи.

«Щоб мотивувати вчителів працювати ще краще, окрім фінансів, їм треба показати майбутнє. Якщо вони будуть знати, як його досягти, вони будуть працювати задля цього. Я маю мрію щодо школи, яку поки не розголошую, але вірю, що вона обов'язково здійсниться, для цього потрібен лише час. А нашому колективу бажаю набувати нових знань, набиратися досвіду, бути ще дружнішими, підтримувати один одного і допомагати йти вперед. Усі разом, один одному мають допомагати», — зазначає керівник відділення, лаконічно описуючи МУШ Литви трьома словами: «Велика. Особлива. Школа».

Його доповнює головний бухгалтер закладу Альгімантас Кайряліс:

«2 500 учнів та 350 співробітників — це вражаючі масштаби для Литви. Наші вчителі всі дуже позитивні. Своїм найкращим робочим днем вважаю день, коли вчителям нарахована і виплачена зарплата, коли вони задоволені, дякують. Я людина дисципліни і цифр, тому бажаю нам трохи більше організаційної злагодженості та стабільності. Щоб майбутні навчальні роки були без фінансових перебоїв, такі ж нормальні і показові, як нинішній».

Безпрецедентна підтримка литовської держави, засвідчена, зокрема, і вітальною грамотою Президента Литви Ґітанаса Наусєди, та щоденна самовіддана праця литовських вчителів роблять МУШ Литви не просто закладом освіти.

Це місце сили, де під стрічками у кольорах литовського прапора формується нове покоління українців. Напередодні свята литовські педагоги бажають всьому педагогічному колективу школи здоров'я, витримки та найголовнішого — щоб здійснилася найбільша мрія: закінчення війни і повернення до вільної, мирної України.

Підготували:
Олена і Олег ГОЛОВАТЕНКИ,
RadioUA.LT

Передача вантажу відбулася у Вільнюсі за участю керівництва школи, вчителів, учнів та представників литовської спільноти. Як зазначила генеральний директор Міжнародної української школи Литви Олена Внуковська, ця акція має подвійну мету: підтримати українських захисників на передовій та розширити освітні можливості для дітей у Києві.

Освітній фронт: литовський клас у Києві та європейські атестати

Частина допомоги спрямована на базу загальноосвітньої школи №188 у Дніпровському районі Києва, де на умовах партнерства працює «Українська Європейська школа». Для забезпечення новоствореного «литовського класу» передано 6 ноутбуків та 6 стаціонарних комп'ютерів, а також літературу литовською мовою.

Під час заходу Олена Внуковська публічно зачитала та передала подяку директору Української Європейської школи Анастасії Шкурській (яка також є виконувачкою обов'язків директора Української Паризької школи). Разом із відомим литовським  бізнес-консультантом, письменником,  психотерапевтом та громадським діячем Дарюсом Радкявічюсом вони вже рік працюють над розвитком цього проєкту.

"Ми працюємо вже рік, зараз залучено 12 вчителів-методистів, адже діти навчаються за кордоном у наших школах у Литві, Польщі, Бельгії, Франції, Угорщині. Цього року понад 1300 дітей (із загальної кількості 2300 наших учнів у Литві) отримають документи нашої Української Європейської школи", — поділилася деталями Олена Внуковська, додавши, що 11-ті класи отримуватимуть атестати через Державний ліцей у Києві.

Важливою частиною гуманітарної місії стала передача в Україну книг "NOMINA. Імена. Сторінки родинного альбому" авторства Валентини Кирилової. Цей унікальний проєкт-енциклопедія повертає із забуття імена видатних українців, які творили світову історію, що є надзвичайно актуальним для патріотичного виховання молоді. Крім того, завдяки співпраці з головою Товариства литовської культури в Україні Далею Макаровою, для київських школярів (зокрема, дітей військових) відкривається можливість вивчати литовську мову з перспективою подальшого навчання та зимового відпочинку в Литві.

Підтримка ЗСУ: від теплої білизни до дитячих малюнків

Друга, не менш важлива частина вантажу — це автомобіль Mitsubishi та велика гуманітарна допомога для 210-ї штурмової бригади. За словами гендиректора МУШ Литви, бригада наразі перебуває на злагодженні поблизу Києва, після чого вирушить у гарячі точки фронту.

"Ми щороку, кожні три місяці, передаємо допомогу бійцям. Вже п'ятий рік поспіль так робимо. Цього разу зібрали традиційні потрібні речі: термобілизну, теплі шкарпетки, які ми самі в'яжемо і приносимо, засоби гігієни та шоколад. А найголовніше — діти намалювали малюнки та написали воїнам листи", — розповіла Олена Внуковська.

Тільки у Вільнюському відділенні школи навчається 980 дітей, і кожен з них долучився до організації передачі для фронту. 

Тема війни є глибоко особистою для навчального  закладу: за статистикою МУШ, із 2300 їхніх учнів у Литві близько 600 — це діти українських захисників.

Розширення мережі та плани на майбутнє

Окрім передачі допомоги, керівництво школи анонсувало подальше розширення освітнього простору для українських біженців у Литві. Вже 17 жовтня планується відкриття нової суботньої школи у місті Маріямполе на базі місцевої прогімназії. Також в планах — створення школи-пансіону для дітей, чиї батьки захищають Україну зі зброєю в руках.

Звертаючись до киян та Президента Української асоціації керівників шкіл Євгена Кушніра, Олена Внуковська наголосила на нерозривному зв'язку діаспори з батьківщиною: "У нас в школі працює вчитель музики, який говорить «обіймаю музикою», а я хочу сказати — «обіймаємо словом». Нехай наше щире, добре слово від українських дітей, вчителів і батьків об'єднує нас усіх".

Бекграунд:

Міжнародна українська школа (МУШ) — це розгалужена мережа освітніх закладів, яка забезпечує навчання за українською державною програмою для дітей, що вимушено опинилися за кордоном. Школи мережі МУШ успішно функціонують у Литві, Польщі, Франції, Бельгії та Угорщині. Минулого року зусиллями Української Паризької школи в рамках акції «Поділись теплом» одному з київських навчальних закладів було передано потужний генератор.

Книга "NOMINA. Україна. Сторінки родинного альбому" (автор ідеї та укладач В. Кирилова) є знаковим виданням, яке містить есеї про видатних діячів з українським корінням, що зробили значний внесок у розвиток світової цивілізації. Передача таких книг до українських шкіл є частиною кампанії з деколонізації історії.

Зустріч, що планувалася як обговорення творчої співпраці в межах європейських програм NOE та ARTEMIS, дуже швидко вийшла за межі офіційного протоколу. Вона перетворилася на глибоку, емоційну розмову про спільність нашої європейської родини, культурну дипломатію та зцілення мистецтвом. МУШ, що відкрила свої двері у Вільнюсі у 2022 році (продовжуючи традицію української школи у Парижі з 2004-го), вкотре довела: вона є не просто закладом освіти. Це унікальний простір україно-литовсько-французької дружби, де через вивчення мов та мистецтво формується майбутнє покоління вільної Європи.

«56 струн проти трьох»: метафори нашої ідентичності

Знайомство зі школою для французьких гостей — генерального директора оркестру Жана-Луї Ґаваторта (Jean-Louis Gavatorta), керівниці проєкту NOE Люсі Зурре (Lucie Zourray) та продакшн-менеджерки програми ARTEMIS Марго Реньє (Margaux Reynier) — розпочалося з екскурсії. Генеральна директорка МУШ Олена Внуковська зустріла делегацію не сухими цифрами статистики, а живими метафорами.

Демонструючи українські музичні інструменти, пані Олена запитала гостей, чи знають вони, що це.

— Бандура! — безпомилково відповів хтось із французької делегації.

— Точно. Вона має 56 струн, — усміхнулася директорка. — Для порівняння: росіяни використовують балалайку, де всього три струни. Там три, а тут 56. Бачите різницю?

«Ви даєте цим дітям набагато більше, ніж нову мову. Ви даєте їм ключ до майбутнього. Ваша присутність, ваша увага і підтримка дозволяють їм відкритися світу і будувати нові перспективи. Ми вдячні, що можемо розраховувати на вас у цій місії, яка нас об'єднує».

Розповідаючи про школу, Олена Внуковська наголосила на важливості навчання рідною мовою:

— Модель нашої школи доводить: якщо діти за кордоном навчаються своєю рідною мовою, вони зберігають власну національну ідентичність і краще засвоюють інші. Це наш фундамент.

Від Херсона до Парижа: географія дитячих доль

Атмосфера занурення в шкільне життя продовжилася у французькому класі. Гості були вражені: на уроці математики діти впевнено множили та ділили французькою («Cinquante divisé par trois…»), жваво реагуючи на репліки учителя. А найзворушливіший момент настав, коли директорка запропонувала дітям розповісти французькою, з якого вони міста.

— Je viens de Kharkiv, — дзвінко каже дівчинка.

— Je viens de Kherson, — підхоплює інша.

Далі, мов у калейдоскопі, залунали назви, що сьогодні відомі всьому світу: Київ, Мелітополь, Кривий Ріг, Бахмут, Чернігів, Луганськ, Запоріжжя, Дніпро, Ужгород... А хтось із дітлахів з усмішкою додав: «Je viens de Paris!»

У цих дитячих голосах — вся географія українського болю, але водночас і неймовірна сила єдності.

Пісня, що лікує: від литовської душі до французького «Повітряного змія»

У кабінеті литовської мови, що оформлений з особливою повагою до країни, яка прихистила українців, гостей зустріли піснею. Хор виконав традиційну литовську композицію, а потім перейшов до французької класики, зокрема пісні із відомого фільму «Хористи» (Les Choristes). Діти заспівали «Cerf-volant» («Повітряний змій»), а потім і відому «La Seine».

— Повітряний змій летить, і діти мріють про те, що буде після війни. «Повернись до мене, повітряний змію…» — це пісня про наше сьогодення, — пояснює Олена Внуковська.

Відомий арт-терапевт, литовець Дарюс Радкявичюс, зауважує, що мистецтво в МУШ — це не просто хобі. Це спосіб зняти стрес для дітей і родин, які втратили все. «Ми не говоримо постійно про проблеми. Ми співаємо, танцюємо, ставимо вистави. Ми намагаємося жити нормальним життям», — додають вчителі.

«Культура — це найкращий спосіб показати, що ми одна родина»

Музика стала головним лейтмотивом і у промові Жана-Луї Ґаваторти, генерального директора Orchestre des Champs-Élysées. Він розповів про масштабний європейський проєкт, розрахований на три роки, який об'єднає понад 200 молодих музикантів з усієї Європи, зокрема і з України. Кульмінацією стануть великі спільні симфонічні концерти — 4 квітня у Вільнюсі, а згодом і в латвійському місті Лієпаї.

— Ми дуже хотіли, щоб Україна була одним із найсильніших партнерів цього проєкту, — зазначив пан Ґаваторта. — Ми будемо виконувати не лише західну класику, а й українську музику кінця XVIII століття — твори видатних українських композиторів, таких як Дмитро Бортнянський і Максим Березовський. Цей проєкт створений, щоб показати: європейська спадщина — це наша спільна спадщина. Сьогодні ми будуємо Європу завтрашнього дня, і культура — це найкращий спосіб показати, що ми — одна сім'я.

Олена Внуковська підхопила цю думку, наголосивши на важливості таких культурних мостів:

— Це дуже потужний посил. Ми спілкуємося не зброєю, а культурними обмінами, щоб сказати: «Ми разом, ми об'єднані, ми маємо захист». Виконання української класики на балтійських теренах — це ствердження того, що ми одна Європа, і Україна є її невіддільною частиною».

Народна дипломатія: кожен українець — посол своєї країни

Представниця Посольства України в Литві Леся Рожак підкреслила, що школа робить неймовірну роботу для іміджу держави:

— Міжнародна українська школа стала містком не тільки між Україною і Литвою, а сьогодні вже поєднує Україну, Литву і Францію. Вона об'єднує культури, таланти і створює те, що здавалося б неможливим. По факту, кожен українець тут зараз — це посол нашої прекрасної країни, який показує її всьому світу.

«Ми були вражені і зворушені до глибини душі тим, що відкрили для себе сьогодні. Те, що ви робите тут — це фундаментально. Браво за ту неймовірну енергію, яку ви генеруєте. Ваша школа — це разюча історія», — поділилися емоціями координаторки французьких програм Люсі Зурре та Марго Реньє.

Окрему вдячність висловила представниця Литовської академії музики і театру Ґєдрє Кабашінскєнє, зазначивши, що була до сліз зворушена співом дітей литовською мовою та високим рівнем викладання.

Мистецтво жити разом: навчитися бути щасливими

Наприкінці зустрічі, за традиційним українським чаюванням із власноруч звареним конфітюром, гості та господарі говорили про найголовніше — про людей.

— Мета школи — дати дітям бажання вчитися, співати, мріяти, радіти, — резюмувала її директор Олена Внуковська. — Наша емблема — це мистецтво жити разом. Сьогодні дуже символічно, що ви приїхали до нас не просто як офіційні особи, а як народні, культурні дипломати. Нас ніде не вчили бути щасливими в таких страшних обставинах війни. Але ми маємо прийти сюди і навчитися цього: обійматися, бути разом, бути щасливими, незважаючи ні на що.

Французькі гості відбули на офіційну зустріч до Міністерства культури Литви, але, як влучно помітили вчителі МУШ, частинку свого серця вони залишили тут, серед дитячих голосів, що співають французькою, литовською та українською мовами про вільне, європейське майбутнє.

До Вільнюса завітав Ніколя Місталь, який у 2022 році став першим вчителем французької мови для українських дітей, врятованих від війни. Нині він живе і працює у далекому Парагваї. А до школи завітав із цінними подарунком: педагог презентував оригінальну навчальну вебплатформу SanctUAire, яку самостійно розробив і втілив у життя. Це готовий цифровий продукт, який дозволяє українцям вчити французьку напряму, без посередництва інших мов.

В інтерв'ю освітньому радіо «Український Альянс» Ніколя Місталь докладно розповів про функціональні можливості застосунку, синергію штучного інтелекту та живого педагога, а також про те, як родинна історія надихнула його на цю титанічну працю.

«Пам’ять про страждання, яку мені передали, я перетворив на силу»

RadioUA.LT: Ніколя, ви привезли до Литви унікальний проєкт. Але перш ніж ми говоритимемо про нього, розкажіть про ваше коріння. Ви народилися і виросли у Франції, при цьому вільно говорите українською. Як родині вдалося зберегти національну ідентичність?

Ніколя Місталь: Це був свідомий вибір моєї бабусі по материнській лінії з Києва. Вона не стала вчити французьку, а продовжувала говорити українською, щоб зберегти і передати нам із сестрою рідну мову, щоб ми завжди пам'ятали, звідки наше коріння. Тому моєю першою мовою була українська, я читав нею вірші, а до французької школи пішов у п'ять років, навіть оминувши дитсадок. Я також був першим учнем української школи, яку створила в Парижі моя мама, Олена Внуковська.

«Ця частина моєї родини походить із Києва, тисячолітньої столиці, і для мене вона уособлює всі спогади дитинства, коли я думаю про Україну, — наголошує Ніколя. — Щоліта я їздив до свого дядька та його родини, і всі ці моменти, проведені на землі моїх предків, назавжди пов’язали мене з українським народом. Завдяки їм, завдяки всьому тому часу, який вони мені приділили, я зміг зрозуміти гостинність українців, їхню любов до життя та людські цінності, які сьогодні є для мене рушійною силою. І я також хотів би щиро подякувати своїй мамі, яка заснувала Міжнародну українську школу у Литві, і запропонувала мені викладати французьку мову українським дітям у Вільнюсі».

Батько в мене теж українського походження, з ним ми спілкувалися французькою, а з бабусею та дідусем — виключно українською.

Родина мого батька походить із Західної України: бабуся з Лемківщини, дідусь із Галичини. Їхня історія дуже важка. Я знаю від них, що таке депортація, дідусь свого часу сидів у в'язницях у Польщі.

«Пам’ять про страждання, яку мені передали, я хочу зробити своєю силою. Я хочу її використовувати, а не просто казати „біда, біда“. Жахливо, що історія повторюється, і те, що розповідали дідусі й бабусі, нині переживають сучасні українці».

Я розумію, що значить покинути країну, бо іншого вибору немає, коли летять ракети. Тому я довго думав, чи це моя доля — допомагати, а потім зрозумів: я маю дати українцям можливість мріяти і почуватися добре в будь-якій країні. Для цього потрібна мова, і саме тому я створив цей застосунок.

Поєднання історії діаспори із Західної України та київської родини, яка вистояла в радянські часи, дозволило мені глибоко зрозуміти менталітет різних соціальних прошарків українців. Саме київська лінія прищепила ретельність у роботі, дисципліну та непохитні цінності.

Французька без англійських чи російських «милиць»: як влаштований SanctUAire

RadioUA.LT: Представлений вами застосунок — це курс уроків чи методичні рекомендації? Як він побудований?

Ніколя Місталь: Це вебплатформа під назвою SanctUAire. Я хотів, щоб усі мої знання були систематизовані. Спочатку я думав: навіщо робити застосунок, де існує тільки французька мова? Щоб навчати французькій українців, логічно мати саме український інтерфейс. Мені було дуже шкода роками спостерігати, як українці змушені вчити іноземні мови за посередництва англійської чи, що ще гірше, російської. Це як ходити з милицями. Як це взагалі можливо?

Тому головна особливість застосунку — двомовність. Увесь інтерфейс, правила і тести подаються одночасно французькою та українською мовами.

Увесь матеріал чітко відповідає європейським стандартам CECRL та програмам державного диплома DELF від рівня А1 до В2.

Це величезний масив систематизованої інформації: 183 навчальні картки, 636 розділів, 3495 двомовних запитань, 200 тренувальних вправ та 52 аудіодіалоги.

Зараз для здобувачів знань ми відкриємо базовий рівень — А1 (Відкриття).

Далі на осінніх канікулах відкриваємо рівень А2 (Початковий), на Різдво — В1 (Середній), а в лютому — В2 (Просунутий).

Таким чином школа матиме рік ексклюзивного доступу безкоштовно, щоб можна було оцінити ефективність платформи, зібрати відгуки, подумати, що доопрацювати.

Чому ми зупиняємося на В2? Бо саме цей рівень потрібен для вступу до університету у Франції. Маючи його, людина вже здатна самостійно опановувати вищі рівні С1 та С2.

Аудіювання та «Швидкі сесії» замість нудного зубріння

RadioUA.LT: Фонетика — це зазвичай найскладніше у вивченні французької мови. Як застосунок допомагає опанувати вимову?

Ніколя Місталь: Ви абсолютно праві, тому аудіосупровід був першим, що я включив у розробку. Усі речення і слова можна прослухати. Відкриваєте тему офіційних привітань, тиснете на фразу «Bonjour, monsieur / madame» чи «Comment allez-vous?» і чуєте правильну вимову.

У майбутньому я додам функцію ШІ-репетитора, де учень сам вимовлятиме слова, а система перевірятиме і підтверджуватиме правильність.

Крім того, ми інтегрували алгоритм тестування. Кожен урок має 80-відсотковий поріг проходження фінального тесту.

А мій улюблений інструмент — це «Session rapide» (Швидка сесія). Це мікс із 15 випадкових запитань поточного рівня. Зробили серію — алгоритм одразу генерує нову. Це ідеальний варіант для тих, хто має буквально 10–15 хвилин у транспорті.

Час, який не купиш, і роль живого вчителя

RadioUA.LT: Якщо застосунок настільки самодостатній, яка тоді роль викладача?

Ніколя Місталь: Застосунок — це інструмент для класу, а не конкурент учителю. Розумієте, мені як викладачу трохи нудно витрачати час на пояснення сухої граматики: чому речення будується саме так, а не інакше тощо. Застосунок бере цю рутину на себе.

Але вчити мову самостійно складно, тому що немає контролю і є страх помилитися. Вчитель — це людина, яка створює мотивацію. Справжній педагог зробить усе, щоб ви почувалися в комфортній зоні і могли легко розмовляти, навіть роблячи помилки. Моя мрія — щоб носій мови приходив на урок, знав, що учні вже пройшли теорію в SanctUAire, і весь час присвячував виключно живій розмові з ними.

«Що не можна купити в житті — це час. Учням треба вчити українську, географію, безліч інших предметів. Я б хотів, щоб французька була доступною скрізь: де б ти не був, якщо маєш кілька вільних хвилин, ти можеш відкрити застосунок і закріпити матеріал. Краще займатися 10-15 хвилин щодня, ніж виділяти одну годину, наприклад, у суботу. Мова — це живий інструмент. Йому потрібна щоденна практика».

Про «мовних снобів», паризький поспіх та успіхи українських учнів

RadioUA.LT: Побутує стереотип, що французи — мовні сноби, які терпіти не можуть, коли іноземці говорять з помилками. Як бути початківцям?

Ніколя Місталь: Залежить від міста. Якщо ви в Парижі, то у парижан просто немає часу на довгі розмови, їм потрібно швидко вас зрозуміти. Але якщо людина відкрита, сама багато подорожувала і бачить ваші зусилля, вона стовідсотково це оцінить, допоможе і з радістю відповість. Тож так званий «мовний снобізм» триватиме від сили пару хвилин. Французи дуже цінують, якщо ви докладаєте великих зусиль для вивчення їхньої мови.

Взагалі, між українцями та французами є багато спільного — це теплі, відкриті люди, які завжди мають почуття гумору. Коли я прилітаю до Литви, у мене іноді шок: люди тут дуже стримані, холодні, рідко сміються. Мені не вистачає іскри життя, хочеться просто сісти в куток і ні з ким не розмовляти. А от з українцями чи французами спільну мову знайти дуже легко.

«Немає закритих дверей. Ніколи»

RadioUA.LT: Ви стояли біля витоків викладання французької мови для українських дітей у Вільнюсі. І зараз бачите їхні успіхи. Що змінилося в школі і в самих дітях?

Ніколя Місталь: Мене глибоко вражає те, як змінилися діти і мої колеги-викладачі. Я бачу, як заспокоїлися обличчя, зник психологічний тиск, люди буквально розквітли і стали «сонячними» (solaires). Це як світло в холодній литовській ночі.

У мене був учень Олександр. Оскільки в українській системі немає 12 класу, він із мамою вирішив переїхати до Франції. Він підтвердив рівень А2 і зараз навчається в університеті міста Кан (Caen) на факультеті кримінології. Влітку ми зустрілися, і я міг говорити з ним французькою про що завгодно! Для мене це справжній кайф: ми починали з простих слів «bonjour» та «salut», а зараз його мовний рівень такий, що він може писати наукові роботи!

RadioUA.LT: Як би ви підтримали тих, хто зараз вагається і боїться братися за вивчення нової мови?

Ніколя Місталь: Беріть приклад з інших. Насправді ми живемо більше для інших, ніж для себе. Бачити, що інші змогли, — це найбільше натхнення для нових учнів. Немає закритих дверей. Ніколи.

Була в мене учениця, з якою ми інтенсивно займалися — по 2 години щодня, 40 годин на місяць. Вона склала іспит на рівень В1 з повного нуля за три місяці!

Усе можливо, якщо є сила волі.

Рік тому я сам мав повний нуль у програмуванні, у мене не було жодних навичок кодування, але я сів і всьому навчився, щоб створити цей застосунок. Я довго думав, викладати французьку для українців — чи це моя доля?.. І тепер точно знаю: так, це моє життя.

Від редакції: Досвід Ніколя Місталя — це яскравий приклад того, як повага до родинного минулого трансформується у конкретні дії для допомоги сучасникам. Розроблена ним платформа SanctUAire оптимізує дорогоцінний час учнів та відкриває двері до європейської освіти, пропонуючи вчити мову ефективно і без бар'єрів.

Такі інструменти не лише допомагають долати освітні виклики, а й згуртовують українську спільноту за кордоном.

Запрошуємо дослухатися до порад Ніколя щодо щоденної практики мови та залишатися на хвилях Міжнародного освітнього радіо «Український Альянс» (RadioUA.LT), де ми продовжуємо ділитися історіями, що надихають.

Олена і Олег ГОЛОВАТЕНКИ, RadioUA.LT

На святковому столі поруч із традиційним українським короваєм сусідили литовські сири, темний хліб, мед та шакотіс. А в самому класі українські вишиванки природно доповнювали автентичні литовські національні строї гостей свята.

Від евакуації до власного простору: історія становлення школи

«Литовський дім» — це результат злагодженої роботи команди школи, шлях якої розпочався задовго до відкриття цього приміщення. У своєму вітальному слові генеральний директор МУШ Литви Олена Внуковська нагадала присутнім хронологію подій, провівши паралелі з викликами, які постали перед українською освітою ще у 2014 році після анексії Криму.

«У 2022 році це був єдиний кабінет, де ми збиралися. Тоді у нас була лише одна дівчинка-випускниця і 32 документи державного зразка. Усі інші діти вчилися в нашій суботній школі, але формально залишалися у своїх українських закладах, — розповіла директорка. — Коли у 2014 році професор Володимир Казарін евакуював Сімферопольський університет, тоді 30 тисяч студентів залишили анексований Крим. З шести українських генералів п'ятеро пішли з росіянами, і лише один залишився з Україною. Ми не вірили, що може бути велика війна. Але коли вона почалася, молодь з усієї України прийняла рішення залишатися зі своєю державою».

«Сьогодні наше свято — це визнання. Кожен із вас — це частина нашої шкільної команди. І це наша перша спільна перемога, наш перший литовський клас, який ми створили разом».

«Я на своїй землі, і знаю, як звільнити українських вчителів»

Створення незалежного українського освітнього простору у Вільнюсі вимагало чималих зусиль. Пані Олена згадала етап, коли школі доводилося ділити приміщення з установами, де домінувала російська мова. Вирішальною тоді стала підтримка литовських колег.

Першою вчителькою литовської мови для українських дітей стала пані Анґєлє Валєнє. Її принципова позиція допомогла школі вистояти у найскладніший період адаптації.

«Я литовка, я на своїй землі, і я знаю, як звільнити українських вчителів від цього тиску», — заявила тоді Анґєлє.

Згодом завдяки сприянню литовських посадовців, зокрема віцемера столиці Томаса Гульбінаса, школа отримала власне приміщення і змогла повноцінно розвивати українську навчальну програму.

Дерево мови, де кожне слово — листок

Окремої уваги заслуговує візуальне та функціональне оформлення «Литовського дому». Стіни кабінету прикрашають яскраві фактурні силуети дерев, над якими розміщено традиційний солом'яний содас. Цю концепцію розробила координаторка кабінету, пані Аїда Дірсє.

«Першою інспірацією був вчитель Елянас Карпініс. Я вирішила зробити на стінах такі дерева, де кожний листочок — це литовське слово, — розповіла пані Аїда, демонструючи інтерактивні картки, створені для учнів. — Ці дерева — не лише естетика, вони спонукають до дії. Тут приховані слова, літери, кольори Литви та України. Це простір, який стимулює дітей пізнавати мову через гру».

На полицях кабінету вже з'явилися перші навчальні та подарункові видання, зокрема фундаментальна книга «Manoji Lietuva», що стануть у нагоді під час вивчення історії та культури країни.

Єднання культур: символічні ритуали та козацький дух

Під час неофіційної частини заходу литовські гості та меценати школи, серед яких пан Дарюс Матвєкас, отримали подяки та символічні подарунки за системну підтримку закладу.

Організатори також запропонували гостям жартівливий ритуал — скуштувати безалкогольне «зілля» (особливий напій з травами), а щира козацька пісня лише підтвердила, що справжня дружба не потребує перекладу.

Дні, що квітнуть, як вишні

Фінальним акордом церемонії став музичний подарунок від литовських вчителів. Вони роздали присутнім аркуші з текстом і запропонували спільно виконати популярний литовський хіт «Mūsų dienos – kaip šventė» (Наші дні — як свято).

«Mūsų dienos – kaip šventė, / Kaip žydėjimas vyšnios...» (Наші дні — як свято, / Як цвітіння вишні...) — лунало в новому класі. Ці слова стали влучним підсумком заходу: незважаючи на всі труднощі, пов'язані з війною та вимушеним переїздом, українські діти у Литві мають повноцінне дитинство, якісну освіту та можливість будувати своє майбутнє у колі надійних друзів.

Динаміка скорочення: цифри та факти

Кількість першокласників у 2026 році зменшилася на 3,5% (на 8 698 дітей) порівняно з 2025 роком, коли до шкіл пішли близько 252 тисяч дітей. Для порівняння, торік падіння становило близько 9%. Загалом за період з 2023 до 2026 року українські школи недорахувалися 70 883 першокласників, що становить 23%.

Згідно з даними дослідження, статистика зарахування до перших класів за останні роки виглядає так:

• У 2023 році до першого класу пішла 314 281 дитина.
• У 2024 році цей показник знизився до 276 246 дітей.
• У 2025 році навчання розпочали 252 096 дітей.
• У 2026 році кількість першокласників склала 243 398 дітей.

Регіональний розріз: від прифронтових зон до заходу країни

Найбільш критична ситуація спостерігається у прифронтових областях, де відсоток падіння кількості нових учнів є найвищим. Антилідерами стали Донецька (−32%) та Луганська (−26%) області. Значне скорочення також зафіксовано у Запорізькій (−17%), Дніпропетровській (−15%), Херсонській (−13%) та Одеській (−11%) областях. У Чернігівській області до шкіл зараховано 5 143 першокласники, що на 10% менше, ніж у попередньому навчальному році, коли за парти сіл 5 741 учень.

Натомість найбільшу кількість першокласників у 2026 році прийняли Львівська, Київська, Дніпропетровська, Одеська області та місто Київ. Згідно зі статистикою по регіонах, у Львівській області за парти сіли 19 692 дитини, у Київській — 17 321, а в столиці — 16 600.

Єдиним регіоном України, де у 2026 році зафіксовано приріст учнів перших класів, стала Волинська область. Кількість першокласників там збільшилася з 9 820 до 9 826, тобто на 6 дітей. Зміни у більшості центральних і західних регіонів залишаються помірними. У Вінницькій, Львівській, Чернівецькій, Черкаській та Хмельницькій областях кількість першокласників скоротилася лише на 4%. Майже не змінилася кількість учнів перших класів у Кіровоградській області, де падіння склало лише 1%.

Бекграунд: причини та наслідки демографічних змін

Сучасна криза в українській системі освіти є прямим наслідком повномасштабного вторгнення та довгострокових демографічних викликів. Масова вимушена міграція родин із дітьми за кордон, внутрішнє переміщення населення до більш безпечних регіонів країни та загальне падіння рівня народжуваності суттєво змінили освітній ландшафт. Сотні тисяч українських дітей шкільного віку наразі перебувають у країнах Європи, де інтегруються в місцеві освітні системи, що безпосередньо впливає на наповнюваність класів в Україні, особливо у східних та південних регіонах, які щоденно потерпають від обстрілів.

Фахівці наголошують, що така динаміка не є короткостроковим явищем. За прогнозами Міністерства освіти і науки України, до 2029/2030 навчального року кількість першокласників може впасти ще на 30% порівняно з показниками 2025/2026 років. Демографічні зміни та міграція сімей і надалі змушуватимуть державу адаптувати систему освіти, що безпосередньо вплине на планування шкільної мережі, оптимізацію кількості дітей у класах та зміну потреби в педагогічних кадрах.

Довідково: Аналіз порталу Education.ua базується на даних Інституту освітньої аналітики, Міністерства освіти і науки України, обласних департаментів освіти та науки, а також інформації регіональних ЗМІ станом на кінець серпня 2026 року.

Сьогодні МУШ — це далеко не просто навчальний заклад для тимчасово переміщених осіб. Це унікальний міжнародний проєкт і живий осередок українства в центрі Європи, де діти не просто проходять шкільну програму, а вільно опановують українську, литовську, французьку та англійську мови, готуючись стати справжніми інтелектуальними амбасадорами своєї держави у світі.

«Справжній успіх — це людина, якою ти стаєш»

Святкова лінійка розпочалася з глибокого символічного єднання двох народів, що пройшли складний шлях боротьби за власну незалежність. Ведучі свята, Петро Пирогов та Аушра Янкевічєнє, почергово зверталися до багатотисячної аудиторії українською та литовською мовами. Їхні слова задали правильний, піднесений тон усьому дійству, одразу змістивши акценти зі звичної шкільної рутини на фундаментальні цінності.

«Перше вересня — це не просто початок навчального року. Це нова історія, новий шанс і новий крок до успіху. Адже справжній успіх вимірюється не оцінками в табелі, справжній успіх — це людина, якою ти стаєш, — лунало зі сцени під урочисте підняття прапорів. — Дві країни, дві культури, дві мови, але одна велика цінність, яка нас об'єднує — це свобода, гідність і беззаперечне право кожного народу бути господарем на своїй землі».

Повагу до країни, яка без вагань прихистила українців, було відчутно в кожній деталі урочистостей. Над школою велично пролунали гімни обох держав. Після цього присутні схилили голови у хвилині мовчання, вшановуючи пам'ять тих, кого безжально забрала війна. Згадували дітей, яким уже ніколи не судилося переступити шкільний поріг, звичайних мирних людей та українських захисників, завдяки надлюдській мужності яких українська нація має змогу жити, мріяти та продовжувати навчати своїх дітей, навіть перебуваючи за сотні кілометрів від дому.

Останній рік справжнього дитинства: роздуми випускників та їхніх наставників

Для старшокласників, зокрема учнів випускних класів, цей навчальний рік стане рубіжним. Вчителька англійської мови з Херсона Вікторія Чернікова, яка цьогоріч узяла класне керівництво над 11-м класом, не приховує хвилювання та усвідомлює всю відповідальність покладеної на неї місії.

Педагогиня зазначає, що доля несподівано привела її до Литви, і висловлює глибоку вдячність литовському народові за прихисток. Своїм головним завданням на цей рік вона вбачає створення такої атмосфери, у якій діти зможуть запам'ятати не лише складний навчальний процес, а й сам смак останнього року їхнього справжнього дитинства, щоб згодом впевнено зробити крок у доросле життя. Свої очікування від прийдешнього року вчителька описує трьома фундаментальними поняттями: доброта, безпека та успіх.

Її колега, фронтовик Владислав Баштинський, який викладає предмет «Захист України» та очолив 11-В клас, розглядає свою роботу з молоддю як логічне продовження служіння державі. Своїм пріоритетом він вважає згуртування колективу. На переконання ветерана, найважливіше — навчити дітей взаємоповаги та розуміння. Він прагне дати випускникам таку базу, яка дозволить їм легко йти по життю і щоденною працею допомагати рідній країні, адже успішне навчання та професійне становлення молоді — це також вагомий внесок у загальну перемогу України.

Самі ж одинадцятикласники діляться планами на майбутнє з обережним, але відчутним оптимізмом. Денис Момик з Івано-Франківська зізнається, що планує повернутися на Батьківщину одразу після завершення війни, а поки що весь свій час присвячує улюбленому предмету — англійській мові. Його ровесник Владислав Семента з Одеси додає, що саме особлива, домашня атмосфера школи та можливість навчатися рідною мовою стали для нього ключовими факторами комфортної адаптації в новій країні.

Святкове подвір'я майоріло розмаїттям вишиванок з усіх куточків України, проте вбрання одинадцятикласниці Оксани Бижушки з Чернівецької області привертало особливу увагу. Дівчина розповіла, що свідомо прагнула відтворити старовинний образ із відлунням XVIII століття. Вона ретельно підібрала до чорної вишитої сорочки червону спідницю, а головною гордістю її святкового строю стала автентична крайка ручної роботи — родинний оберіг, дбайливо виготовлений бабусею. Оксана відзначає високий рівень викладання в МУШ Литви і зізнається, що мріє пов'язати своє життя з цифрами, ставши бухгалтером або вчителькою математики.

Показовою для розуміння місії школи є історія киянки Лізи, яка цьогоріч свідомо перейшла до української школи після року навчання в литовській. Дівчина аргументує свій вибір дуже прагматично: литовська школа передбачає 12 років навчання з місцевими іспитами, що ускладнює прямий вступ до українських вишів. Натомість українська програма дозволяє за 11 років підготуватися до складання НМТ і тримати відкритими двері університетів обох країн. Крім того, Ліза зауважує, що опановувати складні науки рідною мовою набагато комфортніше.

Її тітка Світлана, яка опікується племінницею, поки батьки дівчини боронять Україну в лавах ЗСУ, вже кілька років працює водійкою вільнюського тролейбуса. Жінка зізнається, що кожне почуте в салоні українське «дякую» миттєво відгукується теплом у серці, адже в такі миті з'являється щемливе відчуття рідного дому. Саме таку атмосферу абсолютної українськості, за її словами, вдалося створити й у стінах школи, де кожне слово лунає рідною мовою, даруючи відчуття безпеки та приналежності до свого коріння.

Своє рідне ніде не забуваємо: відвертість першачків та хвилювання батьків

Напередодні свята адміністраторка школи Ольга Довгалюк поділилася з нами залаштунками підготовки до нового навчального року. За її словами, літо для колективу було гарячим не лише через погоду, а й через масштабну вступну кампанію. Заяви надходили буквально звідусіль — зі сходу, заходу та півдня України. Батьки приходили з чіткою мотивацією: вони прагнуть, щоб діти не втрачали зв'язок із рідною мовою та здобували якісні знання, розуміючи, що саме за цим стоїть їхнє майбутнє.

Традиційно найбільше емоцій вирувало серед найменших школярів та їхніх родин. Мама Юлія ледве стримувала сльози гордості за свого сина Демида. Родина обрала Міжнародну українську школу Литви передусім задля того, щоб зберегти культурну спадщину, забезпечивши при цьому лагідну інтеграцію в литовське суспільство. Мати відзначає якісну дошкільну підготовку: після так званої «нульовки» діти приходять у перший клас, вже вміючи читати і рахувати, тому початок шкільного життя стає для них не стресом, а природною наступною сходинкою розвитку.

Для маленького Дмитра з Рівненщини свято Першого дзвоника збіглося з його шостим днем народження. Його мама Ніна категорична у своєму виборі: родина навіть не розглядала інші заклади, адже принципово не бажає відриватися від свого коріння. Вони планують активно вивчати литовську та англійську мови, але фундаментом їхнього життя залишатиметься українська.

При спілкуванні з журналістами першачки вражали дитячою безпосередністю та несподіваною для свого віку свідомістю. Шестирічний Роман, який живе в Литві вже близько чотирьох років, гордо похвалився, що вже майже вільно розуміє литовську, а англійську із захопленням вивчає за допомогою інтерактивних додатків.

Натомість маленький одесит Микита Лисий на запитання про найбільшу мрію відповів коротко, але надзвичайно щемливо: хлопчик понад усе хоче, щоб закінчилася війна, аби повернутися в рідну Одесу і знову побачити море.

Для перших вчительок цей день теж став справжнім випробуванням на міцність почуттів. Олена Фоміна, вчителька 1-Б класу з нині окупованої Каховки, поділилася своїм болем і надією. Вона зізналася, що це вже її 29-те перше вересня в кар'єрі та десятий набір першокласників, проте емоції переповнюють її як ніколи. Педагогиня зауважила, що навіть уявити не могла, що зустрічатиме цей день у Литві. Проте вона почувається щасливою від того, що має можливість продовжувати улюблену справу. Головне, чого вона прагне навчити своїх вихованців — це не втрачати відчуття дитинства, жити на повну, мріяти і покладатися на власні сили.

Її колега з 1-А класу, вчителька зі Слов'янська Анна Мелєхіна, за плечима якої 32 роки педагогічного стажу, чітко знає, що сьогодні є найважливішим у вихованні. Вона з теплотою згадує своїх дорослих вихованців, яким зараз понад 30 років і які досі телефонують, аби дізнатися, чи в безпеці їхня вчителька. Свою ж місію у вільнюській школі Анна бачить чітко: окрім базових знань, вона має навчити дітей пам'ятати свою Батьківщину, берегти любов до рідної землі та шанувати батьків.

«Працювала на результат»: визнання на державному рівні та інклюзивна освіта

Школа пишається не лише своїми учнями, а й згуртованим професійним педагогічним колективом, чиї здобутки визнають на найвищому державному рівні. Цьогоріч справжньою гордістю закладу стала Маргарита Ступка — вчителька початкових класів, яка здобула почесне друге місце у престижному Міжнародному конкурсі «Найкращий вчитель української мови за кордоном».

Спілкуючись з RadioUA.LT, пані Маргарита зізналася, що перед першим вересня їй, як досвідченому педагогу, вдалося спокійно виспатися, адже всі сили були акумульовані для нових звершень. Згадуючи свою перемогу, вона не приховує професійної гордості, зазначаючи, що підготовка потребувала чимало фізичних зусиль та серйозного морального налаштування.

«Але я працювала на результат, і цей результат є. Я відкрито можу сказати, що пишаюся собою і дуже щаслива здобути таке визнання», — ділиться емоціями вчителька.

Символічно, що заслужену нагороду — диплом від Міністерства освіти і науки України за підписом міністра Оксена Лісового — пані Маргариті урочисто вручили прямо на сцені під шквал оплесків. За словами генеральної директорки Олени Внуковської, ця нагорода є абсолютно закономірною, адже школа докладає значних зусиль не лише для стандартного навчання, а й для розвитку інклюзивної освіти.

Сама ж Маргарита Ступка підтверджує, що шкільний ресурсний клас продовжує свою активну роботу і в новому навчальному році. Спеціалісти центру щодня оточують посиленою увагою та турботою тих дітей, які потребують особливого підходу, створюючи для них максимально комфортне, безбар'єрне та безпечне освітнє середовище, де кожна дитина відчуває себе важливою.

Право на помилку та сміливість бути собою: нестандартні настанови гостей

Справжньою кульмінацією свята став виступ Надзвичайного і Повноважного Посла України в Литві Ольги Нікітченко. Відійшовши від сухого дипломатичного протоколу, вона звернулася до учнів із надзвичайно щирою, позбавленою канцеляризмів промовою, яка більше нагадувала дружню пораду, ніж офіційне напуття.

Замість стандартних побажань ідеальної поведінки та високих оцінок, пані Посол порадила дітям найголовніше — дозволити собі бути недосконалими. Адже саме для цього, за її словами, і створена школа: щоб приходити туди без знань, ставити дивні чи незручні питання, шукати відповіді, робити помилки і знаходити в собі сили пробувати знову. Дипломатка закликала школярів не боятися висловлювати думку, яка може кардинально відрізнятися від позиції більшості, вчитися аргументувати її та водночас чути інших.

«Не намагайтеся бути першими в усьому, — наголосила Ольга Нікітченко, пояснюючи, що кожна людина унікальна у своїх талантах: хтось чудово розуміється на хімії, але не має хисту до малювання, а хтось пише блискучі тексти, проте ніяковіє на уроках фізики. У цьому й полягає цінність індивідуальності. — А от людям, які вам казатимуть, що у вас нічого не вийде, що це не ваша справа і куди ви взагалі лізете, я дуже раджу просто подякувати за надзвичайно цінну думку, подумки відправити їх якомога далі та впевнено йти вперед. Тільки ви вирішуєте, на що ви здатні!»

Звертаючись до батьків, дипломатка, сама мати двох дітей, побажала їм просто «триматися», а школярів палко закликала берегти Україну в серці, не забувати своє коріння та рідну мову, хоч би де вони опинилися в майбутньому.

Слова беззаперечної підтримки пролунали і від литовських партнерів, які з перших днів великої війни стали для українців надійним тилом. Представниця Клубу Сигнатарів Акта незалежності Литви Біруте Валіоніте зачитала офіційне вітання від Президента Литовської Республіки Гітанаса Науседи. Від себе пані Біруте додала дуже важливі і особисті слова, провівши історичні паралелі. Вона нагадала, що рівно 33 роки тому, саме 1 вересня, останній російський окупаційний військовий покинув територію Литви. Литовцям довелося захищати свою свободу зі зброєю в руках, і вони вірять, що Україна пройде цей шлях так само успішно. Представниця Литви наголосила, що для відбудови післявоєнної країни молоді знадобиться вагомий багаж — той самий «рюкзак знань», який вони наповнюють зараз у школі.

Віце-мер Вільнюса Вітаутас Міталас також не залишився осторонь, подякувавши українцям за те, що вони органічно інтегруються в життя столиці. Він запевнив, що незалежно від того, чи стане Вільнюс для українських родин лише тимчасовою зупинкою, чи другою домівкою, місто завжди буде раде бачити їх і вдячне за їхній внесок у його розвиток.

Духовний вимір та сонце замість дощу

Зберігаючи традиції, новий навчальний рік благословили духовні наставники — отці Української Греко-Католицької Церкви Йосафат і Тадей. Звертаючись до багатотисячної громади, отець Йосафат відзначив високий рівень солідарності литовського народу. Священнослужитель звернув увагу на те, що Вільнюс буквально майорить українськими прапорами, а міські автобуси прикрашені символічними написами «Вільнюс любить Україну». Саме ці щирі жести підтримки, за його словами, допомагають біженцям не почуватися чужинцями, а знаходити тут відчуття дому далеко від справжнього дому.

І немов у відповідь на спільну щиру молитву отців та громади за долю України і її захисників, сталося маленьке диво: сірі осінні хмари розійшлися і яскраво засяяло сонце.

«Ви бачите, батьки, хто не вірить в чудеса? Сонце з нами завжди буде, бо ми маємо сонячні батареї в кожній нашій дитині!» — емоційно відреагувала зі сцени генеральний директор школи Олена Внуковська.

Після офіційної частини подвір'я перетворилося на справжній творчий майданчик. Ансамбль «Берегиня» разом із викладачами литовської кафедри розчулив гостей довершеним виконанням пісні литовською мовою. Справжній фурор викликали і юні співаки:  переможці престижного конкурсу Французького інституту в Литві перенесли глядачів у атмосферу Парижа, віртуозно виконавши композицію «La Seine».

Фінальним акордом свята став запальний виступ танцювального колективу U-Dance — багаторазового переможця міжнародних фестивалів.

Одразу після цього одинадцятикласники символічно вручили схвильованим, але щасливим першачкам «Ключі знань», взяли їх за руки та повели на перший у їхньому житті шкільний урок.

Замість епілогу. Ліс надії та дім, який неможливо зруйнувати

Підсумовуючи це масштабне свято, генеральний директор школи Олена Внуковська звернулася до громади зі щемливими, але водночас дуже сильними словами вдячності до засновників, дипломатів, литовського муніципалітету, вчителів та батьків.

Пані Олена наголосила, що ворогу ніколи не вдасться знищити українську освіту, адже зруйновані будівлі шкіл Херсона чи Маріуполя сьогодні продовжують своє життя в стінах вільнюського закладу. Директорка висловила глибоку впевненість, що після повної перемоги родини обов'язково повернуться додому. А поки що українцям пощастило знайти надійний прихисток і справжній дім у Литві. На знак безмежної вдячності цій землі цьогорічні випускники школи вже висадили цілий ліс із п'яти тисяч дерев, залишивши по собі світлий і довговічний слід.

Сьогодні Міжнародна українська школа в Литві — це безпрецедентний феномен в історії вітчизняної освіти за кордоном. Це найбільша українська школа у світі, яка не лише самостійно покриває мільйон євро щорічної оренди, а й постійно розвиває сучасну освітню інфраструктуру. На базі закладу працюють 82 гуртки, відкриті відділення в Каунасі, Клайпеді, Шяуляї, Паневежисі та суботня школа в Лентварісі, а унікальні партнерства з Францією дають учням змогу проходити мовну практику в Нормандії та Парижі.

Але школа не зупиняється на досягнутому. Історія українського альянсу та європейського майбутнього у Вільнюсі тільки набирає обертів. Щойно в школі урочисто відчинив свої двері сучасний «Литовський дім» — унікальний автентичний простір для ще глибшого вивчення культури, мови та традицій країни, що стала для українців другою Батьківщиною. Проте, це вже тема для нашого наступного великого репортажу.

Олена і Олег ГОЛОВАТЕНКИ

Міжнародна українська школа Литви забезпечує повноцінне п’ятиденне навчання для понад 2,5 тисяч українських дітей. Тут, на рівні із рідною, глибоко вивчають литовську мову, а ще французьку та англійську, діють інклюзивний центр, понад 80 творчих гуртків, Школа мистецтв, освітнє радіо, а вчителі-переселенці знайшли не лише легальну роботу, а й нову точку опори на чужині. Це унікальний європейський проєкт, який доводить: українська освіта за кордоном може бути конкурентною, масштабною та суб'єктною.

Аби обговорити подальшу інтеграцію української освіти в європейський простір, протидію російській пропаганді та механізми збереження нашого людського капіталу, до Вільнюса прибула представницька делегація з України. Рівень зустрічі підкреслювала присутність представників українського уряду та вищої школи. До відвертої розмови долучилися Сергій Шкабко — керівник експертної групи з європейської інтеграції директорату європейської та євроатлантичної інтеграції МОН України, національний координатор від України в Обсерваторії з викладання історії в Європі Ради Європи; Віталій Коцур — доктор історичних наук, професор, ректор Університету Григорія Сковороди в Переяславі; В'ячеслав Редзюк — декан факультету гуманітарної освіти і соціальних технологій цього ж вишу.

Приймала гостей генеральний директор МУШ Литви Олена Внуковська, яка провела екскурсію і розповіла про непростий шлях школи: від приведення приміщення у належний стан та створення сучасних європейських класів до перемог учнів у престижних освітніх конкурсах.

Від руїн до феномену: повага замість гетто

Міжнародна українська школа в Литві пішла складним, але стратегічно правильним шляхом. Заклад категорично відмовився від статусу школи «національних меншин», який зазвичай обирають російськомовні та польські навчальні заклади в країні. Цей крок дозволив здобути повноцінне фінансування зарплатного фонду вчителів від литовської держави (понад 9 мільйонів євро на рік), хоча інфраструктурні витрати залишаються величезними. Лише оренда приміщень у Вільнюсі щомісяця забирає 102 тисячі євро, які школа змушена акумулювати самостійно.

Особлива гордість школи — успішна інтеграція учнів в європейське суспільство через глибоку повагу до країни,що прийняла, вивчення її мови, історії та культури. 

«Учора ми були на батьківських зборах перших класів. Батьки іноді запитують: навіщо нам вчити литовську, якщо ми плануємо повернутися? А для того, що це елементарна повага, — пояснює Олена Внуковська. — Країна надає вашій дитині 129 євро на позашкільні гуртки, і ці гроші треба інвестувати в освіту. Наші діти говорять литовською, співають нею. Коли литовці пишуть у соцмережах, як гарно співала на святі об'єднана литовсько-українська громада дітей, я їх виправляю: у нас немає литовських дітей. Це наші учні та вчителі так досконало вивчили мову, адже кожен наш педагог має сертифікат рівня В1».

Психологічна ціна еміграції та проєкт школи-пансіону

За фасадом цього успішного європейського проєкту стоїть колосальна психологічна напруга. Бути вчителем-біженцем — означає щодня працювати під шаленим емоційним тиском, нести відповідальність за сотні травмованих війною дітей, при цьому часто маючи власні, глибоко приховані життєві трагедії. Аби гості з України сповна зрозуміли реалії емігрантської освіти, Олена Внуковська поділилася гірким досвідом, який докорінно змінив погляд керівництва закладу на соціальний захист своїх працівників.

Колектив школи зазнав непоправної втрати — просто під час навчального процесу раптово зупинилося серце однієї з вчительок. Жінка, яка була вимушеною переселенкою з окупованих територій, сповна віддавалася роботі, водночас до повного виснаження борючись із важкими родинними обставинами та необхідністю рятувати здоров’я власної дитини. Ця трагедія оголила ще й жахливі бюрократичні реалії війни: рідні померлої, опинившись у пастці документів з окупації та відсутності європейських віз, навіть не змогли перетнути кордон, аби елементарно попрощатися.

«Ми як заклад повністю взяли похорон і всі організаційні питання на себе, бо стали для неї єдиною родиною тут. Залишилася дитина, залишився невимовний біль... Це той рівень стресу та безвиході, який ніде не розкажеш, ні на якій офіційній нараді чи конференції — це можна передати тільки очі в очі», — говорить Олена Внуковська.  

Цей важкий досвід продемонстрував соціальну та правову вразливість українців за кордоном, а пережита трагедія стала каталізатором для розробки нового безпекового механізму — створення української школи-пансіону.

Керівництво МУШ Литви спільно з партнерами з України планує збудувати такі пансіони у Литві та Переяславі. Їхня мета — забезпечити цілодобове проживання та навчання для дітей, які втратили батьків на війні, сиріт та напівсиріт. Водночас для вчителів, які перебувають на межі вигорання, цей формат дозволить запровадити «вахтовий метод» роботи. Педагоги зможуть приїжджати на певний період, працювати, а потім повертатися додому для психологічного та фізичного відновлення.

Історія як інструмент суб'єктності: місія Переяславського університету

В умовах, коли Росія витрачає мільярди на інформаційні маніпуляції та створення історичних фейків у Європі, освіта стає повноцінною лінією фронту. Ректор Університету Григорія Сковороди Віталій Коцур детально зупинився на тому, як змінюються підходи до викладання історії та підготовки педагогів. Університет, що має глибоке коріння з 1738 року і пам'ятає викладання самого Сковороди, сьогодні формує нову українську ідентичність.

«Підхід до викладання історії системно змінився після 2014 року. Ми почали переписувати програми, щоб розвіювати міфи про "братні народи" і ті проросійські наративи, які толерувалися десятиліттями, — зазначив Віталій Коцур. — Дуже часто в розумінні багатьох західних громадян, і навіть європейських науковців, Україна не розглядалася як окрема історія. Звідки швейцарець чи німець міг знати про нас, якщо він у школі вивчав світову історію крізь призму Російської імперії чи СРСР? Тому надважливо, щоб ми набували суб'єктності в науці — щоб нас сприймали як окрему історію в європейському контексті. Знання історії — це наша велика зброя».

Від домовленостей — до реальних студентських квитків

Співпраця між МУШ Литви та Переяславським університетом вже демонструє конкретні результати, перетворюючись на справжній освітній міст між державами. Після завершення офіційної зустрічі Віталій Коцур резюмував ці досягнення, чітко окресливши три головні напрямки розбудови спільного освітнього простору:

1. Освіта для молоді та вступ до українських вишів: Забезпечення доступу до вищої освіти для випускників закордонних шкіл. Для українських дітей у Європі це унікальна можливість не втрачати зв’язок із Батьківщиною та здобувати український європейський диплом на державній формі навчання за результатами НМТ (у тому числі в дистанційному форматі).

2. Перекваліфікація та професійний розвиток педагогів: Університет надає можливість вчителям за кордоном легалізувати свої знання та здобути нові компетентності. Це здобуття другої вищої освіти — психологічної, педагогічної чи управлінської, що дозволить фахівцям кваліфіковано керувати українськими освітніми осередками по всьому світу.

3. Створення сталої освітньої екосистеми та міжнародна мобільність: Формування середовища, яке об’єднує українців незалежно від кордонів, через реалізацію спільних проєктів, грантів (зокрема Erasmus+) та програм мобільності для вчителів, студентів і науковців.

«Для мене особливо важливо, що сьогодні ми вже можемо говорити не лише про плани та домовленості, а про реальні практичні результати нашої співпраці. Цього року випускники Міжнародної української школи Литви стали студентами Університету Григорія Сковороди в Переяславі. Водночас учителі школи вступили до нашого університету для здобуття другої вищої освіти за педагогічними спеціальностями», — наголосив Віталій Коцур.

За його словами, це і є найкращий показник дієвості партнерства, яке вимірюється вже не меморандумами, а реальними людьми. Утворився дієвий ланцюг: школа — університет — професійний розвиток педагога.

Погляд Уряду: євроінтеграція та протидія пропаганді в ЄС

Держава чітко усвідомлює стратегічну важливість таких інституцій, як МУШ. Сергій Шкабко, керівник експертної групи МОН, вражений масштабами розбудови школи у Вільнюсі, надав розлогий коментар щодо урядової політики.

«Наш абсолютний пріоритет — забезпечити зв'язок громадян із вітчизняною сферою освіти. Ми запровадили низку системних змін: посилили українознавчий компонент, розробили механізми визнання результатів навчання, які наші діти здобувають за кордоном. Це робиться для того, щоб не втратити покоління, дозволити їм здобути українську освіту і згодом повернутися додому для відбудови держави», — розповів Сергій Шкабко.

Особливу увагу представник міністерства приділив боротьбі за уми європейців. Як національний координатор від України в Обсерваторії з викладання історії при Раді Європи (до якої наша держава офіційно долучилася у 2024 році), він координує протидію російській дезінформації:

«Це саме та платформа, де ми намагаємося руйнувати російські наративи, які десятиліттями активно інфільтрувалися в європейські майданчики. Ми працюємо над тим, щоб довести: Україна — це держава з тисячолітньою державотворчою традицією, а не територія, що раптом "виникла в 1991 році"».

Окреслюючи візію української освіти через п'ять років, Сергій Шкабко категоричний:

«Україна — повноправний член Європейського Союзу. Наша освітня сфера інтегрована, законодавство та практики повністю гармонізовані. І найголовніше — працює двостороння мобільність. Не лише українці повертаються додому, а й представники країн ЄС їдуть до нас, відкриваючи для себе якісну та конкурентну українську освіту».

Форум освітян Європи та горизонт планування у 100 років

Головним практичним підсумком зустрічі стала домовленість про проведення у Литві Третього форуму українських освітян Європи, який відбудеться вже у жовтні цього року. Захід має об’єднати керівників суботніх та щоденних українських шкіл із Литви, Франції, Бельгії, Іспанії, Італії та Туреччини. Інноваційний досвід викладання в еміграції, зібраний цими закладами, буде систематизовано у спільні з Переяславським університетом методичні посібники.

Підбиваючи підсумки цього емоційного та надзвичайно змістовного дня, Олена Внуковська ексклюзивно для RadioUA.LT звернулася до базової філософії, на якій тримається українська освіта за кордоном:

«Я завжди притримуюся мудрості, яку опанувала багато років тому: якщо думаєш на один рік наперед — вирощуй рис. Якщо думаєш на п'ять років наперед — вирощуй сад. Якщо думаєш на 100 років наперед — вирощуй людей. Наші вчителі зараз отримуватимуть фахову освіту на управлінському факультеті для того, щоб у кожному закордонному містечку, від Португалії до Австралії, вони могли згуртувати громаду і відкрити українську школу. Найкраще, що сьогодні має Україна — це її людський капітал. Це мами-берегині, які виховують дітей і які довіряють нам своє майбутнє. З новим, нашим п'ятим навчальним роком у Литві!»

Олег і Олена ГОЛОВАТЕНКИ,
Міжнародне освітнє радіо "Український Альянс"
RadioUA.LT

10 липня у храмі Пресвятої Трійці (УГКЦ) у Вільнюсі відбулася спільна молитва за медичних працівників, які пожертвували власним життям, рятуючи інших під час жорстокої російсько-української війни. Захід об’єднав українську та литовську громади, а також став символом глибокого міжконфесійного порозуміння (ФОТОрепортаж).

Від самого початку богослужіння поряд із греко-католицькими священниками у молитві взяли участь представники Литовського екзархату Константинопольського Патріархату — протоієрей Єремія Юрченко та отець Аляксандр Кухта. Святу Літургію та Панахиду очолив настоятель вільнюського монастиря отців василіян, парох храму Пресвятої Трійці отець Йосафат Попович.

Духовний і фізичний порятунок на передовій

Звертаючись до присутніх, отець Йосафат провів паралель між цілительською місією Ісуса Христа та щоденним подвигом сучасних лікарів і бойових медиків. Він наголосив, що в усі часи люди шукали порятунку від фізичного та духовного болю, і сьогодні саме медики стають тими інструментами, через які діє Божа благодать на найважчих ділянках фронту.

Священник підкреслив, що лікарі працюють пліч-о-пліч із військовими в умовах, де «найбільше болить і щемить», не маючи сну та відпочинку.

«Наші медики — це ті, хто поспішає з рукою допомоги до поранених і покалічених, чиє життя ще можна врятувати. Вони заслуговують на особливу вдячність, надто ті, хто віддав своє життя, виконуючи цей жертовний труд. Адже немає більшої любові, як віддати своє життя за друзів своїх», — зазначив отець Йосафат.

Проповідник також згадав пам'ять преподобного Антонія Печерського, якого вшановували того дня. За словами настоятеля, святий мав дар фізичного зцілення, проте уникав людської слави, приписуючи всі чудеса дії Божій. Подібно до нього, багато сучасних лікарів скромно і тихо роблять свою надважливу справу, не шукаючи визнання, а лише рятуючи безцінний дар Божий — людське життя.

Масштаби втрат і міжнародна вдячність

Дата молитви була обрана невипадково: 10 липня в Україні та світі вдруге відзначали День вшанування загиблого медика — ініціативу, започатковану командою відзнаки «Орден Святого Пантелеймона». За офіційними даними, за чотири з половиною роки російської агресії ворог убив понад 500 українських лікарів, медсестер і бойових медиків. Вони ставали мішенями в операційних, стабілізаційних пунктах і просто на шляху до роботи.

Голова громади українців Вільнюса Наталія Шертвітєнє у своєму слові після Панахиди нагадала, що цього дня о 14:00 всі медичні заклади України зупинили роботу на хвилину мовчання. Вона закликала згадати кожного, хто виносив поранених з-під обстрілів і продовжував оперувати без світла.

«Ворожа навала не могла зупинити їх, але зупинилися їхні серця. Кожне врятоване ними ім'я і життя — це майбутнє України, це крок до нашої перемоги у цій жорстокій війні», — наголосила пані Наталія.

Очільниця громади підкреслила, що названа цифра у понад пів тисячі загиблих є далеко не остаточною, а кількість поранених медиків, які зараз самі потребують допомоги, просто величезна.

Окрему увагу Наталія Шертвітєнє приділила ролі іноземних партнерів. Вона висловила глибоку вдячність литовцям та всім волонтерам, які допомагають рятувати життя: закуповують карети швидкої допомоги, постачають медикаменти та безпосередньо беруть участь в операціях. Вона також відзначила важливість роботи «Ордена Святого Пантелеймона», який нині збирає дані для видання Книги пам'яті про всіх загиблих медиків — як українців, так і іноземців.

«Хочу побажати всім не знеохочуватися допомагати. Волонтерте, і з кожним днем наближайте перемогу України», — підсумувала свій виступ голова української громади, подякувавши всім присутнім за небайдужість та спільну пам'ять.

Олег Головатенко, RadioUA.LT
фото автора